Припиніть війну, благаю вас!

pisma-s-frontaУ нашій сім'ї мені багато розповідали про Велику Вітчизняну війну. Але найбільше вразила історія моєї прапрабабусі Парасковії. Вона провела на фронт чотирьох синів.

Володимир загинув у перший же рік війни. Його фотокартка стояла на верхній поличці етажерки. Мати подовгу із сумом вдивлялася в обличчя сина, тихенько зітхала, витираючи сльози.

Іван служив десь далеко від лінії фронту, не зізнавався, що то за служба. Мати раділа, бо не знала, що її стриманий, дисциплінований, розумний Іванко служить там, де розробляється нова зброя. Саме там його підстерегла ще маловідома в ті роки променева хвороба.

Наймолодший, Миколка, в дитинстві невгамовний бешкетник, став розвідником, мав дві почесні бойові нагороди. Наприкінці війни був тяжко поранений, лікувався у шпиталі. Мама молилася за нього і сподівалася, що він повернеться живим, бо війна ось­ось мала скінчитися.

І тільки старший син Прохор, піхотинець, пройшов з боями половину Європи, визволяючи народи від фашизму. Він не забував писати мамі листи. Часом у фронтовому трикутничку було декілька слів, надряпаних олівцем, а іноді докладно описував місця, які визволяла бо­йова частина, в якій служив. Восьмого травня прийшов лист, в якому Прохор повідомляв, що він та його товариші виганяють окупантів з Праги. І хоч війна майже закінчується, фашис­ти наче скажені заливають вогнем їх позиції. Прохор обіцяв незабаром повернутись до рідної домівки. До щасливої матері приходили односельці, просили почитати лис­та, пригадували своїх чоловіків і синів.

Наступного дня ­ 9 травня ­ з радіодинаміка люди почули давно очікувану радісну новину ­ ПЕРЕМОГА! Мама раділа, намагалася вгадати, коли повернуться її синочки. Але 10 травня вона побачила у віконце дівчинку­поштарку, що зайшла у двір і тримала в руці маленький жовтуватий аркуш паперу. По її щоках котилися сльози. «Хто?», ­ прошепотіла мати. «Прохор»,  відповіла поштарка. Мати тяжко застогнала і, тримаючись за одвірок, повільно опустилась на землю. Її потім занесли до хати, поклали на ліжко. Більше вона не піднялася.

Через декілька місяців повернувся додому дуже хворий Іван, згодом, невгамовний, як і раніше, Миколка. Мати раділа синам, намагалась їм хоч трішки допомогти, незважаючи на хворобу. В'язала усім шкарпетки, светри. Через чотири роки її не стало. Згодом помер Іван, рано пішов з життя Микола.

Слухаючи розповіді про цю велику сімейну драму, я щоразу думала, як багато було б у мене рідні, аби війна не забрала життя цих чотирьох молодих, гарних чоловіків ­ моїх далеких родичів. І коли сьогодні з телеекранів слухаю повідомлення про бойові дії на сході України, і що там гинуть хлопці, мої ровесники, хочеться кричати на весь світ: «Люди, припиніть війну! Не вбивайте один одного, бо ви знищуєте частину нашого покоління! Не стріляйте, благаю вас!»

Валерія Плохій