Бійчиня ЗСУ Ірина: «Те, що я пережила, не побажаю навіть ворогу»

Тут історія однієї молодої жінки, яка за короткий проміжок часу пройшла шлях від виховательки у дитячому садочку до бійчині української армії. Я зустрівся з нею випадково, коли вона приїхала до міста, аби отримати нові документи.

У нас для спілкування було небагато часу, а тому я спробував вкластися у ті пів години, які мені відвела для розмови молодший сержант взводу управління 2-­го самохідного артилерійського дивізіону, який входить до складу 17­-ї Криворізької окремої танкової бригади, Ірина.

 

- Ірино, розкажіть, звідки ви родом? І як потрапили до армії?

- До війни я проживала у місті Ромни Сумської області. Там я народилася. Після університету працювала у садочку вихователькою. Ніколи не думала, що колись покину своє рідне місто.

Мій старший рідний брат Олександр після навчання у Львівській військовій академії сухопутних військ отримав направлення до Криворізької танкової бригади. Йому тут подобалося, він був командиром, зростав як професіонал.

А потім так сталося, що у нас померли батьки, бабуся. Я залишилася з молодшим братом. Очевидно, Олександр відчув мій настрій, і запропонував переїхати до Кривого Рогу. Сказав, будемо в гості один до одного ходити, спілкуватися.

- Ви зібрали речі і приїхали до Кривого Рогу? Як вас зустріло наше місто?

- Приїхала сюди і відразу пішла влаштовуватися на роботу. Вакансій для мене, а я за спеціальністю вчителька початкових класів та українська філологиня, майже не було. А ті роботи у дитячому садочку чи школі, які пропонували, знаходилися на великій відстані від мене.

Не повірите, роботу я знайшла у банку. Подумала, чому б не спробувати себе в іншому напрямку. Півроку працювала касиром.

А потім мені зателефонували з військкомату і запропонували контрактну службу. Сказали, що моє резюме побачили у Центрі зайнятості. Я там якийсь час стояла, поки шукала роботу. Відповіла, що в мене вже є цікава робота. Військові сказали, що в них цікавіше. Я тільки розсміялася.

- Це, напевно, їм про вас ваш брат сказав?

- В жодному разі. Він тут ні до чого. Навпаки, Олександр мене відмовляв від армійської служби. Говорив, це поки ти незаміжня, добре. А коли буде чоловік, то його навряд чи влаштують твої постійні навчальні виїзди та ночування в полі, у палатках.

Плюс ти не будеш володіти своїм вільним часом, і за тебе все будуть вирішувати командири.

- Судячи з того, де ви зараз, ви не послухалися?

- Я посиділа, подумала і вирішила спробувати. У 2020 році заключили на три роки контракт і відразу поринула в армійське життя.

Спочатку був навчальний центр у Полтаві. Там я оволодівала азами роботи з приладами зв‘язку. Після закінчення потрапила до танкової бригади. Мене забрали до штабу, так я стала діловодом. Ви знаєте, через короткий проміжок часу я зрозуміла, що мені служба подобається. Я захотіла розвиватися і звернулася до командира взводу з проханням відправити мене на якісь курси перепідготовки.

Але ця нагода представилася тільки через рік. Я поїхала в навчальний центр «Десна», на курси базового лідерства. Всі говорили, куди ти відправляєшся. Там будуть «знімати по десять шкір». Не знаю, я пробула в «Десні» місяць, і жодного разу не пожалкувала. Так, було важко, але це стало для мене доброю життєвою школою.

У нас був взводний, досвідчений вояка Ярослав Дудко. Так ось, він завжди створював якісь неординарні завдання. Говорив, вам буде далі легше. А раптом ви опинитеся у стресовій ситуації, ви вже не будете губитися. Ще тоді у мене було таке відчуття, що він знав, що буде війна.

Після навчання приїхала в свою бригаду вже у званні молодшого сержанта. І отримала відразу посаду командира відділення артилерійської розвідки взводу управління.

- Де зустріли війну?

- У лютому ми були на ротації у Спірному Луганської області. Вже тоді ходили чутки про війну. Підвозили багато військової техніки. І було якесь постійне відчуття тривоги.

24 лютого ми не спали всю ніч. Приїхав командир і сказав, що є дані про можливий обстріл нашого польового табору. Ми зібралися і переїхали в інше місто.

Пам‘ятаю, що тоді дуже хвилювалася за старшого брата, його дружину та його сина. Думала і про молодшого брата, який мешкав у Ромнах.

А згодом надійшла команда збиратися і їхати додому. І там чекати, поки проясниться картина. На місці тільки залишилися бійці ­ чоловіки та медичні працівники.

Як тільки повернулася до Кривого Рогу, відразу пішла до пункту, де йшов набір добровольців. Для роботи задіяли всіх вільних. Ми видавали форму, обліковували новобранців.

А потім мене направили на Донецький напрямок, ближче до передової.

- Ірино, що зараз входить у ваші обов‘язки?

- Я зв‘язківець, ми налагоджуємо зв'язок з іншими підрозділами по всьому фронту. Ще займаюся необхідною документацією, перевіряю роботу радіостанцій.

- Правда, що говорять, що на фронті не буває страшно тільки тим, кого там немає?

- Звичайно, страшно завжди. Наш підрозділ попадав в різні ситуації. Страшно, наприклад, було влітку, на Херсонському напрямку, де наш дивізіон виконував бойові завдання. Бійці постійно потрапляли під масований обстріл.

Страшно за хлопців, вони для мене як рідні. Я за них дуже хвилююся. Були ситуації, що гинули хлопці, кожного разу для всіх -­ це великий стрес.

Але найбільше горе для мене ­- це втрата Олександра. Пройшов майже рік, а в мене досить болить серце за ним.

- Я знаю, що це болюча тема, але розкажіть, як загинув ваш брат?

- Мій брат Олександр у лютому, напередодні війни, стояв з бригадою біля Мангуша. Це недалеко від Маріуполя. Він був у званні капітана і керував артилерією механізованого батальйону. А на момент початку вторгнення зі своїм підрозділом він дислокувався біля населеного пункту Новотошківське Луганської області.

Там вони і зустріли перший бій, під час якого наші почали відступати на флангах, адже ворог значно переважав у кількості. Тоді ще зник зв‘язок, але наші хлопці не розгубилися. Артилерія відпрацювала на відмінно.

Я колись спілкувалася зі свідком тих подій. І він мені сказав, що якби не професійність мого брата, то полеглих у тому бою було б значно більше.

13 квітня був звичайний артилерійський обстріл. І снаряд прилетів у той бліндаж, в якому знаходився Олександр. Він отримав важкі осколкові поранення. Сашу відразу направили до шпиталю, в Гірське. Звідти ­- до Дніпра.

Але врятувати його не змогли. На той час його сину, а моєму племіннику, тільки виповнився рік.

Посмертно брату присвоїли звання майора. Всі мені говорять й досі, що він був справжнім офіцером. Після війни буду продовжувати служити. Хочу бути гідною свого брата, і обов‘язково стану офіцером.

І ще велика подяка всій танковій частині, її командиру, за допомогу у похованні брата на малій батьківщині, в Ромнах.

- Люди на війні змінюються?

- Звичайно. Всі хлопці, яких я знала раніше, сильно змужніли. Вони здобули досвід, стали стійкішими і мужнішими. І кожен з них, я впевнена, коли буде необхідно, закриє собою свого побратима від ворожої кулі.

У нас немає жінки на війни, всі рівні і знаходяться в однакових умовах, а тому розслаблятися ніколи.

З позитивних вражень -­ це визволення міст на Херсонщині. Нас майже всюди зустрічали з прапорами і кавунами. Деякі просили, щоб ми трохи у них пожили, відпочили. Але війна ще не закінчилася, треба йти далі. Ми обов‘язково переможемо, це тільки справа часу.

Зараз пройшлася по місту, незвично якось. Хочеться одягти сукню, згадати, що ти молода жінка.

Взагалі, те, що я пережила, не побажаю навіть своєму ворогу. Але це тільки загартовує. Без цього на війні ніяк.

Єгор Добридень