«В потязі був англієць, який їхав захищати Україну. Я вирішив вийти у Львові»: боєць «Поляк» про свої дві війни

Знайомтеся, військовослужбовець Сергій Кущєнко. В найважчі для нашої країни часи цей мужній чоловік став на захист рідного краю. За плечима справжнього козака дві війни. Зараз він за станом здоров’я знаходиться вдома. Але й досі рветься на передову, до своїх побратимів.

­ Сергію Миколайовичу, розкажіть про ваш перший досвід участі в антитерористичній операції на Сході України.

- Я завжди позиціонував себе, як етнічний українець. І коли дев’ять років тому біда постукала в двері, я не міг стояти осторонь. Влітку я звернувся до військкомату і попросився туди, де було найважче. Але мені відмовили.

Тоді я майже кожного дня протягом місяця приходив до комісаріату і наполегливо просився до армії. Воєнком здався. І мене зарахували до лав сімнадцятої окремої танкової бригади. І відправили на Донеччину, під Бахмут.

По приїзду на місце ми почали будувати опорні пункти. Наш батальйон повинен був тримати лінію захисту і не давати ворогу просунутись далі.

Потім мене пересадили за кермо вантажного автомобіля. Вночі я привозив розвідників на пункти спостереження. Крім того, я супроводжував військову техніку, перекривав допоміжні дороги для її просування.

Потім я возив заступника командира бригади з озброєння. Ця людина завжди була активною й не сиділа при штабі. І я, звичайно ж, був постійно у дорозі. Всього в АТО я провів близько 14 місяців.

­ Ви приймали безпосередню участь в бойових діях?

-Говорячи відверто, ні ­ пряму участь в боях я не приймав. Однак, під обстріли потрапляв постійно. Пам’ятаю, одного разу ми їхали з розвідкою полем. Проїжджаючи біля посадки, хлопці в один голос закричали: «Гради луплять»! Різко надавив на гальмо. Потім зупинилися, вибігли з машини і сховалися в посадці. Такий дощ зі снарядів на нас вилили ­ дивно, що живі залишилися.

­ Було страшно?

- Чесно кажучи, перебуваючи на війні, я не бачив жодної людини, котра б не боялася за власне життя. Звичайно, мені, як і будь­якій іншій людині, бувало страшно. Проте на війні цей страх після певного часу відступає на другий план.

­ Ви брали участь у двох війнах. Можете порівняти, звичайно, не розкриваючи всіх секретів, наскільки змінилася наша армія?

- Якщо чесно, то у 2014 році в нас фактично не було армії. Техніка була застарілою і здебільшого непридатною до експлуатації. Зброї також майже не було. Як і людей, які мали б достатній бойовий досвід.

Поступово ситуація почала виправлятися. Звичайно, у кращий бік.

Під час АТО майже не було наших літаків. Один­два ­ це все, що я бачив.

Зараз змінилася інтенсивність бойових дій. І вона не йде в ніяке порівняння з тим, що було раніше. Але нам зараз є з чим воювати. По озброєнню ми наблизилися до стандартів НАТО. І зараз даємо такого прочухана росіянам, на який вони точно не чекали.

­ У вас позивний «Поляк». Чому? 

- Це дуже кумедна історія. В нашій бригаді був один військовослужбовець. Коли він одягав на себе каску, він був схожий на німця з радянських мультфільмів. Одного разу я підійшов до нього і жартома сказав: «Серьожа, в цій касці ти схожий на німця». А він мені у відповідь: «А ти на поляка».

Чому на поляка, я так і не зрозумів. Але позивний приклеївся до мене. І треба ж такому статися, що коли я звільнився з армії, то поїхав працювати далекобійником до Польщі. Треба ж було якось виправдати позивний.

­ Як дізналися про повномасштабне вторгнення росіян? Відразу вирішили йти боронити рідну землю?

- В той день, коли почалась війна, я знаходився в Іспанії з робочою поїздкою. Через три дні я пригнав фуру до Польщі і повідомив роботодавця про те, що я виїжджаю до України.

Остаточно у тому, що я роблю правильно, переконався на вокзалі в Перемишлі. Там я познайомився з англійцем, котрий їхав воювати за Україну. Виявилось, що жінка цього молодика була українкою.

До Кривого Рогу я так і не доїхав. Я зійшов на пероні у Львові і відправився до найближчого військкомату. Мене відразу взяли і разом з групою інших чоловіків відвезли на Рівненський військовий полігон. Там нам видали бронежилети, комплект військової форми, взуття, білизну та міномети.

Так я став частиною ново­створеної 68-­ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша. Мене розподілили до другої мінометної батареї другого єгерського батальйону. Я рахувався водієм­електриком, хоча в підрозділі, як пізніше з'ясувалося, не було навіть колісної техніки.

На полігоні ми знаходились два тижні. Після цього нас відправили на Донеччину. На підступах до одного з населених пунктів я побачив танки рідної 17­-ої бригади. Я так зрадів, що зустрів багато знайомих товаришів, з якими пройшов АТО.

­ Чим запам’яталися перші дні війни?

- Протягом двох наступних днів після прибуття під Золоту Ниву, що у Донецькій області, ми закопувались в посадці та рили найпростіші укриття ­ ями на декілька чоловік, які прикривали гілками. В них і доводилось спати, прямо на землі.

Ночі були дуже холодні, інколи температура доходила до нуля. Яму постійно підтоплювало дощем. Щоб не спати на вологій землі, на дно укриття клали сухі гілки. Зверху стелили каремати і спальник.

Недалеко від нас проходили бої. Інколи я бачив, як небо буквально горіло. То прилітали фосфорні бомби. Через декілька днів над нами почали літати ворожі безпілотники. Після них в нас летіло все, що завгодно.

Інколи до нас на передову приїжджали так звані «таблетки», які привозили медикаменти, їжу та воду. Коли обстріли посилювались, ми залишались наодинці. В такі моменти найтяжче було з водою. Самі розумієте, коли на батарею в тридцять чоловік приходилося всього 10 літрів води, про жодне «помитися» й мова не йшла.

Економили, як могли. Бувало, що і по два дні не пили води. У той час у ворога добре почала працювати пропаганда. На телефони стали приходити повідомлення. В них зазначалося ім’я, прізвище та по­батькові власника мобільного телефона та його приналежність до тих чи інших військ.

В цих повідомленнях нашим бійцям пропонували перейти на сторону так званої «днр». Говорячи відверто, це були дуже підозрілі повідомлення, враховуючи те, що наші номера телефонів майже ніде не фігурували.

У мене, наприклад, були номери трьох мобільних операторів. Їх знали виключно мої рідні, близькі та військові. Вочевидь, хтось злив мобільні номери противнику. Такі ж самі смс­повідомлення приходили бійцям і під час проведення антитерористичної операції.

Було ще багато епізодів на війні. Це і втрата бойових друзів, поразки, і перші перемоги, визволення наших населених пунктів. Зі мною завжди була віра в те, що ми будемо просуватися далі, звільняючи нашу землю.

Ми навчилися воювати, ми стали впевненішими. І нас об’єднало одне ­- бажання вигнати цю мерзоту з України.

­ Зараз ви вдома, для вас, я так зрозумів, і ця війна закінчилася?

- Чесно кажучи, підвело здоров’я. Почало тягнути ліву руку й ногу, потім почала боліти спина. Згодом біль в спині став настільки сильним, що справлятися з ним самотужки я не міг. Не допомагали навіть знеболювальні. На третій день я підійшов до медика нашого батальйону і розповів йому про свою проблему. З його допомогою мене вивезли до штабу бригади. Звідти мене направили до госпіталю.

Там мені зняли больовий синдром, після цього я знову повернувся на позиції. Але через декілька днів біль повернувся. Сказали: «Який з тебе вояка».

Потім була військово­лікарська комісія у Дніпрі, після якої мене за станом здоров’я звільнили з армії. Так, фізично я відвоювався. Але я прекрасно усвідомлюю, що хоча б думками я залишаюся зі своїми бійцями. Які найкращі і наймужніші на світі.

Владислав ВОЛОБОЄВ