Вона хотіла просто виспатися
Чи не щодня у зведеннях подій, що розміщуються на сайтах відповідними службами, йдеться про те, що Дніпропетровщина зазнає обстрілів. І найчастіше у них фігурує Нікополь. У цьому колись красивому затишному містечку окупанти руйнують будинки, під обстрілами гинуть люди.
Днями я поверталася додому поїздом з Одеси. Моєю сусідкою по купе була жінка років шістдесяти, яка їхала до Нікополя. Як тільки вона зайшла у вагон, то одразу ж розстелила ліжко і заснула. А вранці, коли до нашого міста залишалося їхати дві години, ми познайомилися з нею.
Тамара Петрівна - так звали мою випадкову супутницю, - розповіла, що їздила відпочивати до санаторію у смт Сергіївка (Одеська область, знаходиться недалеко від Затоки). Знайшла в інтернеті його рекламу та поїхала.
- Я вирішила туди з’їздити на десять днів, бо хотіла просто виспатися, - почала вона свою розповідь. - Цілий рік я провела під обстрілами. Жодної ночі не було без прильотів, і жодної ночі я не спала нормально. А два місяці тому снаряд розірвався біля мого будинку. Добре, що я зараз сплю у коридорі. Якби не перенесла ліжко заздалегідь із кімнати за порадою розумних людей - склом би мене добре посікло. Того дня загинув мій сусід Артемій Кирилович - приліт був до його будинку.
Жінка розповіла, що під обстріл цього року потрапляла двічі. Вдруге - коли переходила залізничні колії.
- Через ці шляхи ми, місцеві жителі, ходимо зі свого селища до центру міста, - пояснює співрозмовниця. - Раніше можна було під’їхати маршруткою, а зараз яка маршрутка під обстрілами? Ось і доводиться у такий спосіб скорочувати шлях. Залізниця у нас обстрілюється постійно, але що вдієш? Кожен сподівається, що пронесе, коли через неї йде. Того дня я якраз переходила через рейки, коли почула свист. Снаряд розірвався поряд зі мною. Мені пощастило: трохи посікло уламками і присипало землею. Не пам’ятаю як, але я дійшла до центру, а там один чоловік, побачивши, що я вся брудна і в крові, одразу викликав «швидку».
Вона прибрала волосся зі щоки, і я побачила невеликі шрами біля її вуха.
- Залишилися на згадку після того випадку, - зітхнула жінка.
У центр Тамара Петрівна ходила до своєї старої матері. Допомагала їй: готувала їсти, прибирала, водила по аптекам, магазинам, лікарням тощо. Після того випадку мати, яка раніше не хотіла переїжджати до дочки, погодилася тимчасово залишити свій будинок.
- Коли мама переїхала до мене, - згадує співрозмовниця, - я перестала так часто ходити в місто і наражати своє життя на небезпеку. Але було одне але... Обстріли почастішали, а оскільки мій будинок знаходиться набагато ближче до лінії фронту, ніж мамин, у мене вдома ці вибухи чути сильніше, ніж у неї. Мама дуже лякалася, переживала. Одного разу, після того, як у черговий раз щось розірвалося, я зайшла з городу в будинок і побачила, що мати тримається за серце. Викликала «швидку», але вона їхала до нас довго: довезти до лікарні матір та врятувати її лікарі не встигли. Приїхала я назад додому, відкрила холодильник, а там каструля борщу стоїть, пюрешка, котлетки... А на столі - повний тазик пиріжків. Мама цього дня все це приготувала. Усе це ми куштували на її поминках.
Тамара Петрівна зі сльозами згадує, як ховала свою саму рідну людину. Цвинтар знаходиться на околиці міста, у зоні постійних обстрілів. Жінка покликала проводити покійну в останню путь її знайомих, сусідів. Але усі відмовилися. Побоялися.
- Я їх розумію і не ображаюся. На цвинтарі були тільки ми з сестрою, яка приїхала з іншого міста, - розповідає супутниця. - А мамині друзі та сусіди - такі ж люди похилого віку, як і вона. У разі обстрілу вони просто не встигли б сховатися. Тому й не стали ризикувати.
Потяг повільно під’їжджав до Роковатої, де я вирішила вийти. Моя попутниця їхала до Кривого Рогу-Головного, щоб там пересісти на електричку до Нікополя. Дякувати Богу, вона ще ходить. Короткий відпочинок Тамари Петрівни скінчився. Вона поверталася під обстріл. Вона поверталася додому.
Олена Чернічкіна