Козацький «телеграф»

В наші «інтернетні» часи письмові відправлення стали достатньо рідкісними. Якщо і пишуться нині листи, то здебільшого на електронну адресу. Та й користування телеграфом успішно заміняє спілкування за допомогою скайпу. Винахід Самюеля Морзе, подарований ним людству в 1837­-1938 роках, потроху перетворюється на вкрите пилом історії минуле.

Але в багатостраждальній долі України, задовго до винаходу Морзе, вже існував власний «телеграф», діяльність якого була життєво важливою, рятівною для нашого пересічного людства. А придумали його кмітливі та винахідливі запорізьки козаки, мета яких і полягала саме в захисті рідної неньки­України та її працелюбного і неагресивного народу.

Між кордонами середньовічної України та таврійськими степами простягалися неозорі, незаймані степи, які тоді отримали назву Дике поле. Тут хазяйнували озброєні загони степовиків. Звідти вони раз у раз нападали на мирні українські поселення. Вороги нищили посіви, руйнували житло, вбивали старих і немовлят – зайвий для них клопіт.

 Залишаючи після себе суцільне згарище, нападники забирали в полон працездатних людей та дітей, старших за два­три роки, вважаючи невільників своїм законним ясирем. Дорослих використовували як рабів або торгували ними, наче товаром, на невільницьких базарах. А маленьких хлопчиків продавали турецькому султану. Саме з цих бранців виховували поповнення для яничарських загонів – султанської гвардії. Виростали вони жорстокими, не пам’ятаючими свого рідного коріння. І не було в українського народу лютіших та запекліших ворогів, ніж турецькі яничари. Втім, так само люто ненавиділи вони весь християнський світ.

 Щоб перешкоджати таким нападам на українські поселення, і створив свого часу Запорізьку Січ православний князь Дмитро Вишневецький, черкаський та канівський староста, прозваний побратимами-­козаками Байдою за його невгамовну, непокірливу, волелюбну і навіть дещо свавільну натуру. Умів Байда воювати, умів і гуляти, як це притаманно козакові ­- широко, щедро, безкорисливо. Таким і залишився отаман в численних думах, бувальщинах, оповідках, які склалися про нього українським народом. А створена ним у 1490 р. «козацька республіка» надовго залишилася вірним і надійним захисником простих людей на теренах нашої Батьківщини.

 Втім, українці потроху обживали Дике поле. Безземельний хлібороб чи доведений до відчаю кріпак­втікач знаходили тут притулок. Сміливець будував собі хатинку, розорював лан родючого чорнозему. Згодом до такої родини приєднувалися інші переселенці.

 Поступово виникали чималі поселення, мешканці котрих до певного часу почувалися вільними, ніким не переслідуваними. Ось тільки на польові роботи доводилося відправлятися з мушкетом чи якоюсь іншою зброєю, бо степовики­-нападники не давали спокою переселенцям. Однак мало кому вдавалося захистити таким чином себе та своїх близьких. Чи не тоді з’явилося прислів’я: «Один у полі -­ не воїн»? Здебільшого ці слова були безперечною істиною.

 Але козаки не могли покинути своїх земляків на поталу та знищення. І вигадали вони своєрідний «козацький телеграф», який став справжнім порятунком не для одного українського поселення.

 Уявить собі широкий степ, де-­не­-де перерізаний нешироким струмком або глибоким яром зі схилами, порослими кущами та кремезними деревами. І стоїть посеред рівного поля, вкритого ніби коштовним килимом, лише сріблястою ковилою, висока фігура (фігурою козаки називали високу сторожову вежу­стовп з міцним помостом круг нього на значній відстані від землі). До помосту приставлена драбина, а до верхнього кінця стовпа прилаштована бочка, наповнена смолою. Біля фігури – невеличка хатинка із загоном для коней біля неї. Це – вартівня для козацького загону, зазвичай, нечисленного.

 А на помості стоїть дозорець. Вдень і вночі вдивляється він у степовий простір, прислухається до кожного звуку, який тут розноситься достатньо далеко. Пильнує дозорець, чи не з’являться звідкись загони вершників-­чужинців, чи не видасть свою присутність ворожий розвідник, розворушивши трав’яний килим, наполохавши степову живність.

 Назустріч такому вивідачу висилають козаки своїх розвідників, з’ясовують, хто і з якою метою прямує степом. Коли ж це дійсно ворожий загін суне здобувати для себе ясир, дають знати вартовому при фігурі. Той довгим смолоскипом запалює смолу в бочці, яка миттєво спалахує сильним вогнищем. А козаки сідають на своїх вірних коней і летять щодуху до наступної вартівні. Бо своє завдання вони вже виконали -­ вчасно подали знак тривоги, так зване «гасло».

 Цей вогонь уже нічім не загасити. Над ним не владні ні дощі, ні сніги. Його видно і вдень, і вночі на великий відстані, де розташована наступна сторожова фігура: вночі видно високий вогняний стовп, що сягав до неба, а вдень дозорці наступної застави добре помічають високий стовп густого чорного диму. Отже, вартові і там підпалюють довірену їм фігуру.

 За дуже короткий час через увесь степ простягається ланцюжок яскравих вогнищ. Доки ворожий загін доскаче до українських поселень, їхні мешканці зі своїм найціннішим майном встигають заховатися у безпечних місцях – у лісових хащах, зарослих балках, на болотах та річних плавнях, ­ там, куди вершникам­степовикам годі й потикатись. А вся сторожова варта, зібравшись в умовленому місці, становить вже достатньо міцну силу, спроможну дати ворогам гідну відсіч.

 Звісно, бувало й таке, що ворог, перехитривши якимось чином дозорців, першим нападав на козацьку заставу. Тоді зав’язувався кривавий нерівний бій, але вартовий при фігурі все одно встигав запалити вогонь, подавши знак тривоги для наступної сторожі.

 Бували випадки і вдалого рейду нападників на якесь українське поселення. І тоді вервечка бранців, підіймаючи босими ногами хмарку куряви, плелася степовим Чорним шляхом у полон. Ця дорога отримала таку назву, бо земля на ній, вичовгана ногами не одного покоління українських невільників, навіть по весні не заростала зеленою травою. В душах козаків кожна така втрата озивалась пекельним болем. Кидались вони навздогін нападникам і, якщо не силою, то хитрістю, під час нічних стоянок, звільняли знедолених бранців. А коли і це не вдавалося, вирушали козаки у морські походи до невільницьких базарів Кафи (нині це Феодосія) і звільняли християнських бранців (до речі, не тільки українців).

 В поемі Ліни Костенко «Маруся Чурай» згадується про старого козака, який довгий час був у полоні на турецькій галері, зазнав страшних тортур, але вижив і, звільнений козаками, повернувся в рідну Україну. Він почав заробляти на життя, виготовляючи різноманітне кухонне начиння з дерева. Замовлень не бракувало, і якість посуду всіх влаштовувала. Дивувало замовників одне: що б старий не вирізав – чаші, миски, салотовки -­ весь посуд своєю формою нагадував турецьку галеру.

 Саме для того, щоб український народ не зазнавав такої наруги, що спотворювала долю, здоров’я, душу людини, і придумали козаки свій безвідмовний «телеграф», котрий довгі роки служив вірою і правдою українському народу задля його спокою та безпеки.

 250 років тому, 15 червня 1775 р., за наказом російської імператриці Єкатерини ІІ козацьку Січ було вщент зруйновано, а всю старшину заарештовано і відправлено до Сибіру. Дехто з простих козаків ще довгий час переховувався у дніпровських плавнях. Інша частина січовиків перебралася на Кубань, створивши там власні поселення. А залишки мешканців Запорізької Січі втекли до Туреччини і заснували там останню Січ ­ Задунайську. Однак проіснувала вона недовго. Хоч турецький султан і поставився до українських втікачів поблажливо, без утисків, створив для козаків досить сприятливі умови, але душі січовиків прагнули возз’єднання з рідною землею. І зрештою більшість із них повернулась до Батьківщини.

 Звісно, вони зазнавали переслідувань від імперської влади, але не зламались, вистояли, зберегли вірність своїм гаслам, зберегли в своїх душах українську ментальність. Саме цей найдорожчий скарб передали наші славні предки своїм нащадкам. Ніколи не згасне в віках священний вогонь служіння Україні-ненці, запалений колись мужніми і відданими козаками­-січовиками. Так само, як ніколи не зникнуть в наших душах і ділах проголошені славетним козацтвом ідеї, які і досі надихають наш народ на незалежних теренах сучасної держави -­ України.

 Недаремно на гербі нашого міста поряд із доменною піччю ­- ознакою сучасної промислової могутності Кривого Рогу, знаходиться і козацька порохівниця, як символ нашої славної звитяжної минувшини. А славетні Збройні Сили України, котрі вже четвертий рік боронять нашу землю від тієї ж імперської російщини, повсякчас виявляють мужність, незламність, нескореність і доводять не лише воякам рф, а і усьому світові, що є ще порох в українських порохівницях і що й досі «козацькому роду нема переводу».

Неоніла АНДРІЄНКО

02.07.2025