«Дорогі синочки, бийте і гоніть з нашої землі цю підлу орду!»

Вітаю вас, працівники газети «Пульс». Я, Олена Миколаївна Павлиш, хочу розповісти про своїх дітей і онуків.

   Ми колись одружилися з моїм чоловіком, збудували дім, родили двох синів­орлів. Час летів, вони росли. Вчились у школі, потім отримали професію і пішли служити до радянської армії.

   Старший син ­ Олег, служив в Білорусії, в підрозділі МВС. А менший ­ Ігор, в морфлоті, в Анапі, Краснодарського краю. Гідно відслужили, а потім повернулися додому. Одружилися обидва в один рік. Збудували ми їм всі разом два будинки. Подарували вони нам онуків. Так і жили безтурботно, поки в 2014 році на сході країни не розпочалася війна.

   Олег добровільно пішов служити в АТО. А через два роки, закінчивши вуз, ­ і його син Дмитро. Змінив батька в Нацгвардії. Дочекалися ми їх додому.

   24 лютого, як грім серед ясного неба ­ війна! Олег знову пішов на фронт. До цього він працював на путях в кар’єрі Центрального комбінату. Має трьох дітей. Відразу потрапив на Херсонський напрямок. Він і зараз на передовій (дуже важко там нашим хлопцям, але їх не покидає віра в перемогу).

  З початку війни прий­шла повістка і до меншого онука ­ Владислава. Він теж потрапив на південь. 11 березня від нього перестали приходити повідомлення. Два тижні ми не знали, де він і що з ним. І ось дзвінок: викликають нас на упізнання. Шок! Сказали, що Владислав загинув на полі бою. Батька й сестру, що поїхали на впізнання, відкачували від обмороку. Вся рідня в траурі. Така біль ­ адже він навіть не пізнав всіх радощів життя. Працював на шахті Леніна, відслужив в десантниках. Пам’ятаю, коли йшов воювати, то запевняв, що повернеться, одружиться і народить багато діточок. Ігор й досі не може повірити, що його сина немає в живих. Кожної неділі їздить до нього на могилку, провідує.

   Другий онук, Дмит­ро, зараз працює на Північному ГЗК, на дробильній фабриці. А ще він допомагає волонтерам. Наприклад, в облаштуванні бомбо­сховища. Його сестра вже рік працює в Польщі на заводі, а менший брат ходить до школи.

   У нас і невістки дуже хороші. Дружина старшого сина Оля ­ вчитель. З першого дня війни теж пішла у волонтери. Плела маскувальні сітки і халати. Наші волонтери купували на фронт тепловізори, бронежилети, берці, газові горілки, будівельні матеріали, запчастини до машин, продукти. Невістку одноголосно вибрали головою сільського комітету.

   Вікторія ­ мама моєї онуки Вероніки, працює на Коломійцевському кар’єрі машиністом конвеєру. Її син Валентин з першого дня теж на фронті. Був поранений, лікувався в шпиталі. А потім ­ знову на фронт.

   Такими дітьми і внуками, дорогими серцю, я пишаюся, люблю і ціную їхню працю.

   Дорогі синочки, бийте і гоніть з нашої землі цю підлу орду! Хай вам допомагає Бог! А ми чекаємо на вас живими і здоровими з перемогою!