ЗАЛІЗНИЧНИЙ ФРОНТ

3-1Коли розпочалась війна, основний удар на себе взяли мешканці східних регіонів нашої країни. Саме вони першими побачили справжнє обличчя кривавої війни. Не дивно, що єдиним бажанням наших співвітчизників в цей момент було втекти подалі від вибухів та стрілянини. Зробити це їм допомогли українські залізничники. 

«Ми вивезли на евакуаційних потягах не менше 120 тисяч осіб»

Про подвиг героїв колії читачам «Пульсу» розповів начальник Криворізької пасажирської вагонної дільниці філії пасажирської компанії АТ «Укрзалізниця» Юрій Герасим.

­ 3-3Юрію Михайловичу, що відбувалось на криворізькій залізниці в перші місяці повномасштабної війни?

 - Вранці 24 лютого, коли стало відомо про початок повномасштабної війни, я терміново зібрав робочу нараду. На ній було прийнято рішення розпочати евакуацію цивільних осіб, які перебували на фронтових територіях.

  В перший же день наші залізничники під керівництвом начальниці поїзду Тетяни Ібрагімової вирушили на Схід країни ­ в багатостраждальний Маріуполь. Звідти наші робітники вивозили переселенців до Львова.

 Повернувшись з Маріуполя, бригада Тетяни Анатоліївни з аналогічною місією вирушила до Бахмуту. Ці поїздки мали чисто добровільний характер, тобто їхати у фронтові населенні пункти ми нікого з наших співробітників не змушували.

 В той час через Кривий Ріг проходило до 20 евакуаційних потягів на добу! Людей на залізничних перонах було до того багато, що кроку не було де ступити. Через це на вокзалах склалася дуже небезпечна ситуація. Справа у тому, що кожен перон має певну місткість. Це означає, що кількість людей, котрі можуть одночасно на ньому перебувати, є обмеженою. А на початку війни кількість людей, які одночасно знаходились на залізничних вокзалах, перевищувала всі можливі та неможливі норми. І коли під’їжджав поїзд, люди мало не штовхали один одного під колеса. Через це ми були вимушені звертатися до поліції. Внаслідок чого правоохоронці почали координувати посадку пасажирів. Дякуючи їм, трагедії вдалося уникнути.

На початку війни всі залізничники нашої вагонної дільниці дотримувались світломаскувального режиму. Також по внутрішньому радіо ми просили пасажирів менше користуватись мобільними телефонами біля вікон та по можливості прикривати їх шторами. До цих обмежень люди відносились з розумінням. Після посадки на найближчому залізничному вокзалі світло вимикалось. Вмикали ми його хвилин за 15 до прибуття в той чи інший населений пункт.

­ Під час поїздок в зону бойових дій хтось з ваших підлеглих отримав поранення?

- Дякуючи Богу, ні. Всі, без виключення, залізничники повернулися додому живими та здоровими.

­ Скільки всього людей ви евакуювали під час повномасштабної війни?

- Якщо порахувати кількість вагонів і приблизну кількість людей, яку вони вміщали, то по найскромнішим підрахункам ми вивезли не менше 120 тисяч осіб. В переважній більшості це були жінки та діти.

­ Чи знаходили провідники вашої вагонної дільниці вибухівку чи інші вибухонебезпечні предмети? Яким має бути порядок дій провідників при виявлені в вагоні таких знахідок?

- На потягах, котрі ми обслуговуємо, таких випадків не було. Проте вибухівку знаходили наші колеги.

При виявлені вибухонебезпечних чи просто підозрілих предметів залізничники мають всіма можливими способами обмежити доступ сторонніх осіб до цього вагону. Про небезпечну знахідку провідник має повідомити начальника потягу. Той, в свою чергу, доводить цю інформацію до відома диспетчера руху і викликає представників ДСНС. Після цього поїзд зупиняється до проведення безпечних дій.

­ Під час війни залізничники викривали диверсантів?

- Залізничники не раз викривали людей, які за тими чи іншими ознаками здавались їм схожими на диверсантів. Мова йде про людей, які своєю поведінкою чи власними діями накликали на себе підозру. Як правило, це було чоловіки, котрі поводились відлюдно, стояли осторонь від інших пасажирів. Переважно в тамбурі. На прохання провідників пред’явити будь­-який документ, що посвідчує особу, вони відповідали відмовою. І, звичайно ж, наші співробітники звертали увагу на мову, якою розмовляла ця людина, особливо на акцент.

­ Якщо під час поїздки той чи інший пасажир помітив попутника, підозріло схожого на диверсанта, до кого йому слід звернутися?

- Про будь­-якого підозрілого попутника пасажир має повідомити провідника, а той, в свою чергу, -­ начальника поїзда. Останній доповідає про підозрілого пасажира на наступну станцію і телефонує до поліції. Якщо все зробити правильно, то на найближчій зупинці цю особу зустрінуть правоохоронці. Поліцейські проведуть з нею бесіду та оглянуть її особисті речі. Якщо підозра була небезпідставною, правоохоронці висадять цю людину з потяга. Перевіряти речі пасажира та проводити його допит самостійно залізничники не мають права.

­ В яких напрямках їздять поїзди та окремі вагони вашої вагонної дільниці?

- Наразі ми щоденно обслуговуємо потяг сполученням Кривий Ріг-­Київ­-Кривий Ріг. Причіпна група вагонів нашої вагонної дільниці прямує з Кривого Рогу до Львова. А через день ми ганяємо вагони на Одесу. Це я сказав саме за наше підприємство. Але є прохідні поїзди інших пасажирських компаній та вагонних дільниць, які регулярно проходять через нашу станцію.

«бажання допомогти людям було сильнішим за страх»

До нашої бесіди приєдналась начальниця поїзду сполучення Кривий Ріг-Київ-­Кривий Ріг Тетяна Ібрагімова. На початку війни під керівництвом цієї жінки курсувало декілька евакуаційних поїздів. В той час Тетяна Анатоліївна з командою провідників вивозила переселенців з Маріуполя, Волновахи, Бахмута та Краматорська. За мужність і героїзм, проявлені криворожанкою під час цих поїздок, її нагородили Орденом княгині Ольги.

­ 3-2Тетяно Анатоліївно, в перші дні війни ви керували поїздом, який здійснював евакуацію людей з Маріуполя. Що змусило вас туди поїхати? Вам не було страшно?

- Вранці 24 лютого мій безпосередній керівник звернувся до мене з проханням очолити евакуаційний потяг, що рухався у напрямку Маріуполя. Десь через годину ми з бригадою вже знаходилися в залізничному парку нашої вагонної дільниці.

Чи було мені страшно туди прямувати? На це питання я відповім так: тоді ми ще не розуміли, де страшніше ­ в Маріуполі чи в Кривому Розі. Я розуміла, що є люди, які потребують нашої допомоги, і це дуже сильно нас мотивувало. Було страшно, але бажання допомогти людям, які бачили в нас певне спасіння, було сильнішим за страх. В той момент в мене просто не було часу на емоції.

­ Рідні знали про те, що ви відправились до Маріуполя?

- Ні. Я не хотіла, щоб вони хвилювались за мене. І тому нічого їм не сказала.

­ Як відбувалась евакуація?

- Того ж дня ми виїхали з Кривого Рогу та направились на Схід країни. Наступного дня, 25 лютого, о четвертій ранку ми прибули до Маріуполя. Прибувши до залізничної станції цього міста, я звернулась до начальника вокзалу і обговорила з ним деякі питання щодо евакуації. Людей, котрі на момент відправлення знаходилися на маріупольському вокзалі, почали розсаджувати по вагонах. Брали переважно жінок та дітей.

Потім ми зупинились у Волновасі. Там довелось грузити пасажирів в пришвидшеному темпі. На жаль, забрати заплановану кількість людей ми не змогли, так як дуже скоро від диспетчера руху отримали наказ на вирушення.

Хвилин через 15 з моменту нашого відправлення позаду поїзда пролунав гучний вибух, який, як потім з‘ясувалось, зруйнував залізничну колію. В цей момент потяг почало дуже сильно хитати. І, що саме цікаве, снаряд прилетів прямо в ту частину колії, через яку ми нещодавно проїжджали. Пасажири почали падати на підлогу та прикривати своїми тілами дітей. Я спочатку навіть не зрозуміла, що сталося. Що це саме вибух. Може тому, що цей звук я почула вперше.

­ Скільки часу ви провели в дорозі?

- Загалом в дорозі ми провели чотири доби. Їхали дуже довго, бо з усіх боків лунали вибухи. І через це довелось робити дуже багато зупинок. На тій чи іншій ділянці дороги ми могли стояти по декілька годин.

­ Скільки людей ви вивезли з Маріуполя?

- Під моїм керуванням знаходився потяг, складений із 10 вагонів. В плацкартних та купейних вагонах могло одночасно знаходитися більше 200 чоловік. Першим рейсом ми вивезли від 2500 до 3000 людей. Звісно ж, про лежачі місця можна було забути -­ сидячих на всіх не вистачало. Деякі люди сиділи та лежали прямо на підлозі.

­ В якому стані перебували мешканці Маріуполя?

- Сказати, що в жахливому, значить нічого не сказати. Емоційно це були дуже понівечені люди, котрі всього за один день війни пройшли через справжнє пекло. На комусь був верхній одяг, а на комусь -­ ні. А це, на хвилинку, був місяць лютий. Діти, звичайно ж, були налякані. Водночас жінки вели себе мужньо.

­ Що було далі?

- Ми приїхали до Львова, а звідти після 10-­годинного відпочинку попрямували на Бахмут. Потім поїхали в зворотному напрямку. Загалом по повному маршруту Львів­-Бахмут­-Львів ми курсували тричі.

Поїздки на Схід країни продовжувались до березня включно. Весь цей час ми вивозили людей на безпечні території. Після 11 березня командування надало нам тижневий відпочинок. 18 числа того ж місяця ми вирушили в мандри евакуаційним поїздом сполученням Кривий Ріг-­Львів. Це вже була набагато легша історія. На цьому поїзді ми зробили ще чотири поїздки. Після цього знов почали їздити на своєму рідному поїзді.

Владислав ВОЛОБОЕВ