Нескорений Назар

Знайомтесь, це - Назар Лозовий. В перші дні повномасштабної війни цей мужній криворіжець добровільно пішов до військкомату і повідомив про свій намір встати на захист рідної країни. Через декілька тижнів 22­річного хлопця відправили на бахмутський напрямок.

На жаль, на фронті Назар втратив обидві ноги. Але ця подія не зломила нашого співвітчизника. Напроти ­ він почав власним прикладом демонструвати оточуючим людям справжню силу та незламність українського духу. Неодноразово хлопець приймав участь у різноманітних спортивних змаганнях ветеранів війни. А весною Назар буде представляти Україну у складі національної збірної на Іграх ветеранів повітряних сил США.

Про життя до війни, про пережите на фронті, про власний досвід участі в Іграх нескорених та про очікування від міжнародних змагань Назар розповів читачам нашої газети.

­ Назаре, яким було ваше життя до повномасштабної війни?

- Досить тихим та спокійним. Незадовго до початку війни я як раз повернувся додому зі строкової служби. В мене було дуже багато планів. Так, наприклад, я планував отримати вищу освіту та водійські права.

­ Чим вам запам’ятався ранок 24 лютого?

- Несподіванкою. Мені не вірилось, що сусідня країна зможе на нас напасти. Тим паче, так нагло та підступно.

­ Що ви зробили, коли дізналися, що почалась війна?

- Пішов до військкомату та повідомив про своє бажання встати на захист рідної країни. 27 лютого я вже був у військкоматі, а 28-­го ­ у військовій частині 17-­ї окремої танкової бригади. Звідти мене відправили на бахмутський напрямок ­ в смт Новотошківське Луганської області. Під цим селищем ми знаходились близько двох тижнів.

­ За яких обставин ви отримали поранення?

- Це сталося 2 квітня 2022 року. Ми з хлопцями як раз знаходились на оглядовій позиції. Ворожа артилерія працювала дуже активно. Орки обстрілювали нас з усього підряд і всім підряд. Позиція була обладнана декількома металевими пластинами, які були приєднані одна до одної. Ця конструкція мала захищати мене згори. Але так сталося, що згори вона мене захистила, а збоку ­ ні. А прилетіло як раз зі сторони. Не знаю, що це було, але те, що прилетіло, відбило мені ноги.

­ Про що ви думали, коли отримали поранення?

- Про те, що потрібно затягувати нижні кінцівки турнікетами. Був лише стрес і розуміння того, що потрібно швидко і активно затягувати ноги. Що найсмішніше, думок про те, що я можу втратити життя, тоді не було. В мене була єдина задача ­- вижити.

Однак крововтрата була шаленою. Єдине, що я встиг зробити, ­ надягнути турнікет на ліву ногу. Але сили затягнути його вже не було.

­ Хто надав вам першу медичну допомогу?

- Мої побратими. Коли сталося лихо, вони одразу ж підбігли до мене, почали затягувати турнікети та віднесли мене у безпечне місце.

­ Як проходило ваше лікування та процес реабілітації?

- З поля бою мене відправили у Вінницю, в інститут реабілітації. У приватному вінницькому протезному центрі для мене зробили механічні протези третьої групи мобільності. Але штука в тому, що в той час у мене був не найкращий психологічний стан: почала розвиватись депресія і я став заїдати її солодощами. Через це за відносно короткий час набрав велику вагу і не зміг влізти в протези.

З Вінниці мене перевели до військового шпиталю у Немирові. Там я знаходився 6 або 7 місяців. Додому повернувся під минулий Новий рік. Дякую родині, яка змогла витягнути мене зі стану депресії. І окремо ­ людям, які затягнули мене в спорт.

Наразі я протезуюсь в Криворізькій філії Центру протезування «Без обмежень». У Кривому Розі мені поставили коротенькі протези, і я як раз вчуся на них ходити. Зараз можу зробити декілька кроків без милиць. Це результат, яким можу пишатись.

Через деякий час планую перейти на високі протези. Однак я навіть не знаю, скільки часу це може зайняти. Бо ходити на коротеньких протезах ­ це одна справа. А зовсім інша ­ коли з’являються колінні суглоби. По­перше, це зовсім інша координація, а по­друге, це страшнувато. Як би там не здавалося, це високо. І летіти на землю дуже довго. Тим паче для людини, яка протягом декількох років знаходиться в інвалідному візочку. В минулому я вже не раз падав на протезах, а тому добре знаю, шо воно таке.

­ Розкажіть про ваш досвід участі в Іграх нескорених.

- Я дізнався про ці змагання наприкінці зими минулого року. До мене приїхав Валерій Катькін, капітан команди Ігор, і розказав, що для ветеранів війни в нашій країні проводяться всілякі спортивні змагання. В їх основі лежать адаптивні види спорту для людей, які зазнали поранення чи здобули інвалідність на війні. І він запропонував мені взяти в них участь. Першу участь в Іграх нескорених я прийняв на початку квітня 2023 року.

­ У яких дисциплінах тренуєтесь?

- Пауерліфтинг, волейбол сидячи та плавання. До речі, у плаванні я відчуваю себе комфортніше ніж в інших дисциплінах, оскільки ним займаюся частіше. І відповідно можу показати кращий результат.

­ Які результати в спорті ви показуєте?

- Насправді, дуже скромненькі. На фоні інших спортсменів, які займаються по декілька років, це, звісно, виглядає не так яскраво. Але це мої результати. Я пишаюсь тим, що вони взагалі є, тим, що росту і розвиваюся. Наприклад, у жимі лежачі я підіймав штангу вагою 125 кг при власній вазі 86 кг. У плаванні мій найкращий результат на дистанції 50 метрів ­- 1 хвилина 11 секунд. У волейболі сидячи зафіксувати якійсь конкретні результати дуже важко, тому що це командна гра, в якій далеко не все залежить від мене.

­ Вже оголошено повний склад української команди на змаганнях United States Air Force Trials­-2024, що проходитимуть в Лас-­Вегасі. Інша назва цих змагань ­ Ігри повітряних сил США. Ви та ще один захисник з Кривого Рогу -­ 32-­річний Ігор Троян, увійшли до складу збірної України. Коли саме будуть проводитись ці змагання? Правила вже відомі?

- Орієнтовно ­ на початку березня. Щодо правил, я вам не скажу, тому що вони ще не до кінця відомі. Єдине, що відомо, ­ це список дисциплін, що будуть винесені на змагання: легка атлетика, біг, метання диска та ядра, пауерліфтинг, стрільба з луку, гребля на тренажерах, плавання, волейбол сидячи та баскетбол на візках.

­ Які цілі на цих змаганнях ви перед собою ставите?

- Моя головна ціль ­ отримати задоволення. Конкуренція ­ це взагалі не те, на що потрібно звертати увагу, коли ми говоримо про ветеранські ігри. Їх головна ціль -­ це адаптація. До речі, в Америці я ніколи не був. Тим паче ­ в Лас-­Вегасі. Тому я впевнений, що отримаю від змагань не тільки задоволення, а й нові враження.

­ Про що ви мрієте?

- Насолоджуватись життям, робити все, що забажаю, тоді, коли забажаю. Але для цього потрібна освіта і професія. Тому я хочу здобути медичну освіту і стати лікарем. Щодо спорту, я мрію вижати 205 кг в жимі лежачи, а в плаванні ­ подолати відстань 50 метрів менш ніж за хвилину.

Владислав ВОЛОБОЄВ