Володимир Казаков:«Іноді на нас дивляться, як на прибульців»

Незважаючи на повномасштабну війну, українці продовжують ходити в походи. Тим паче, що ті локації, які були популярними завжди, відкриті й наразі. В основному, це центр і захід України. Тобто там, де більш-­менш безпечно.

За словами краєзнавця, гіда та завідувача кафедри туризму та економіки Криворізького педагогічного університету Володимира Казакова, внутрішній туризм перестав бути тільки відпочинком чи перевіркою власних сил. Це ­- зайвий спосіб пізнання національної культури та історії. Про це і поговоримо з науковцем.

­ Володимире, ви були завжди ідейним натхненником і втілювачем ідей відносно піших походів та вивчення нових краєвидів. Як зараз із цим?

- Все змінилося, вірніше, перекинулося з голови на ноги. У 2014 році, коли країну стало хитати у різні боки, і закрили Крим, я подумав, що туризм для мене закінчився. До цього ми обходили півострів зі студентами вздовж і поперек. У нас там було безліч маршрутів, стежок і доріг. Вистачило б досліджувати Крим ще років сто. Але не судилося.

Півострів був для нас навчально-­тренувальним майданчиком, і ми сміло користувалися цим. На Захід України було їздити складніше, там логістика трохи незручна. А ось красоти півдня були майже під боком. Після окупації пів острову постало питання, що робити далі? Треба було організовувати для всіх активні рухи, і не тільки для студентів, а й для всіх людей, хто хотів ходити в походи.

З 2015 року я став вивчати ресурси і маршрути інших регіонів країни. Придивлявся навіть до тих місць, які були за кордоном. Загалом, шукати ті краєвиди та природні умови, які б нагадували Крим.

­ Знайшли?

-­ Так, в рідній країні. Перший маршрут, який був розроблений і пройдений іншими, мав протяжність 130 кілометрів. Це був район Малого Полісся з дорогою через Кременецькі гори. Це північна частина Тернопільської області, частина Хмельницької і південна частина Рівненської області.

­ Ви здолали цей маршрут?

-­ Так, ми ходили по ньому. Дорога була з перешкодами, з ночівлею у наметах. Там багато мальовничих селищ, лісів і річок. Є і болота, і це справжня екзотика і драйв.

Кременецькі гори -­ це безліч підйомів і спусків. Маршрут сподобався, було цікаво і незвично.

Раніше нам зустрічалася тільки рослинність, яка притаманна півдню країни, а тут було зовсім інше. Ми вперше побачили мохоподібник, ґрунтові водорості, а також різних представників мікобіотів. Це така сукупність грибів, яка існує тільки на цій території.

Нам «зайшло» як­-то кажуть, і ми почали освоювати нові маршрути. Це -­ Карпати, західна частина України. Далі пішла Тернопільська область: від Бучачу до Заліщиків, район Шацьких озер. Всюди ми ходили пішки, жодного транспортного засобу.

Так поступово ми відкривали нові маршрути. Як говорять, нема лиха без добра. Якби не війна, можливо, ми б сюди і не потрапили.

Так ми відкрили Знам’янку у Кропивницькій області. Там є дивовижний Чорний ліс. Ходили до Чигирина з виходом на Холодний Яр, що на Черкащині.

Потім ­- Канівські гори, річка Ворскла на Полтавщині, непрохідні ліси на Житомирщині, обходили майже всю Хмельниччину.

П’ять років тому спробували туристичні походи по Кінбурнській косі (Херсонська і Миколаївська області), по Олешківських пісках.

Минулий рік -­ маршрут «Інгул»:­ від колишнього райцентру Устинівка вниз по річці, і далі спуск до селища Софіївка. Гарні місця, дика природа, скелі, каньйони, степові ділянки, невеличкі населені пункти.

Ми намагалися ходити там, де ніхто не ходить. І відкривати ці маршрути для інших. Чого стоїть тільки дивовижне урочище Мошногірський кряж на Черкащині. Кінцевий пункт по цьому маршруту -­ берег Дніпра.

­ Складно розробляти нові маршрути?

-­ Коли розробляєш маршрути, пильно видивляєшся карти. Особливо в тих місцях, де не ступала нога людини. Є 30-­річний досвід, тому для мене це ­- не проблема. Оцінюю, де можна заночувати, де взяти їжу чи воду, що з історичного можна побачити. Все це ретельно вивчаю і складаю маршрут.

Але бувають і промахи. Приходиш на місце, там повинно бути джерело, а його немає. Може, висохло чи засипали. Залишається тільки розводити руками. І помічати все на карті.

Ще підбираємо маршрути, щоб було недорого. Наприклад, сідаємо на потяг, приїжджаємо на станцію і йдемо звідти.

Звичайно, ще приблизно закладаємо раціон і кількість продуктів, які нам знадоб­ляться у поході. Буває, що хтось не розрахував, тоді «кладемо око» на НЗ.

Коли ми ходили в Крим, то група могла складатися із сотні людей. Гроші витрачалися на потяг, відвідування музеїв, докупку продуктів. Витрачалися багато, але ж були щасливі від того, що похід виявився повноцінним. Як з туристичного боку, так і з духовного.

­ Чи є плани на освоєння нових маршрутів?

­- У мене в планах була подорож на північ Харківської області, але це було перед пов­номасштабною війною. Там зараз лінія фронту, в районі Дворічанського парку.

А ще цікава північ Чернігівської області, Сіверське полісся. Але ж, самі розумієте, зараз це неможливо.

Ще є непоганий маршрут ­ від Чигирина до Світловодська по берегу Кременчуцького водосховища ­ цікаві місця. У серпні плануємо здійснити подорож на південь Львівської області, там ще ніхто не ходив.

­ Як відбуваються збори і підготовка до походу?

­- Збори перед походом ­ це ціла історія. Хто витримує, тому похід буде в задоволення. Підготовка новачків до вояжу триває до 1,5 місяця. В програмі: консультація, підбирання рюкзаків, покупки в дорогу. Деякі думають, що вони куплять рюкзак за 800 грн ­ і на цьому все. Моя порада: краще взяти рюкзак ціною до 5 тисяч грн. Повірте, його вистачить на 15 років.

Потім ми влаштовуємо генеральні збори, куди приходять новачки з усіма речами, рюкзаками. Людина демонструє свою готовність до походу. Ми дивимося, говоримо, що зайве, а що треба додати до цієї великої «колекції речей».

­ Навіщо зараз ходити в походи? Це може бути небезпечно.

­- Зараз ми вчимося в режимі дистанційної освіти. Для наших студентів ця пішохідна практика -­ обов’язкова. Виїзд за межі міста, може, когось і лякає. Але ми дотримуємося всіх правил безпеки. І якщо такий похід стоїть за навчальним планом, то треба їхати.

Люди у війну засиділися вдома. Не тільки студенти, а й інші ходять з нами. Це необхідно, в першу чергу, для психологічного розвантаження. Це непогана адаптація для ветеранів війни і тих, хто вже у відставці. Навіть для бійців, які отримали інвалідність. В поході більше думаєш про інше, відволікаєшся. Бачиш світ зовсім по­-іншому і почуваєшся щасливим.

­ Стандартні й найтриваліші походи у вашій практиці?

­- Стандартний похід триває 5­-6 днів і має протяжність не більше 100 кілометрів. Ми проходили у середньому за добу 15-­16 км. У нас в команді багато любителів, не спортсменів, тому і такий графік. Я, наприклад, в молодості проходив в день до 20 кілометрів.

Із самих довгих маршрутів, по якому ми ходили: Кам’янець­-Подільський­-Бакати, він прокладений через каньйони. Його протяжність -­ більше 115 кілометрів. Мій колега на цей маршрут взяв дружину і трирічну дитину. Дівчинка важила 15 кілограмів. Так ось, подружжя, крім рюкзаків, ще по черзі носило дитину на руках. Сказали після походу: все, нам в цьому житті більше нічого не хочеться. Звичайно, це жарт. Хоча спробуй поноси весь маршрут таку вагу, і не таке заспіваєш.

­ Найбільші здивування і враження в поході?

-­ Що мене вражало в наших походах, так це реакція місцевого населення. На нас дивилися, як на прибульців. Постійно запитували, а що у нас на спині за мішки (це про рюкзаки)? А чого ви прийшли до нас, що тут таке можна побачити цікаве? Люди зовсім не знають своєї місцевості. І коли розповідаєш, що у вас тут є таке і таке, роти відкривають від здивування. Дивлюся, люди в далеких селищах, наче в нірвані знаходяться. І таке відчуття, що у них час зупинився.

Про краєвиди, які викликали у мене справжню ейфорію, то, наприклад, це Інгул, вздовж якого простягаються гранітні скелі. Вони виділяються своїми дивними формами.

Якщо говорити про захід України -­ це масштабні каньйони, яких немає у всьому світі. Вони зачаровують. Як ось Джуринський, наприклад. Дуже красивий острів Інь­-Янь, на межі Тернопільської та Івано­-Франківської областей.

Фауни багато різноманітної. Зараз полювання заборонено, тому постійно можна бачити великі стада косуль, кабанів. Безліч фазанів, вони, як кури, ходять.

­ Чи були в поході кумедні ситуації?

­- З курйозних моментів запам’ятався останній. У нас є туристка Ольга Калініченко, їй 70 років. Коли ми були на Інгулі, нам довелося переходити водну перешкоду, і в неї тапок застряг в ущелині каменю. Я її починаю тягнути, вона перехиляється, падає в воду разом з рюкзаком і починає кричати. Відпливла вона недалеко, ми її за той же рюкзак і спіймали через десять метрів. Потім з’ясувалося, що через 400 метрів можна було перейти річку по сухому.

Загалом, більшість людей терплять. Складно, ноги болять, мозолі натирають. Але повертаються додому, трохи відпочивають і запитують у мене, коли ми знову підемо в похід.

Єгор Добридень

13.08.2025