20 РОКІВ ЗАМІСТЬ ДОВІЧНОГО

Життя іноді підкидає такі ситуації, з яких вийти часом складніше, ніж усе владнати. Коли тебе б’ють, а ти встаєш, знову б’ють, ти знову встаєш, хочеться опустити руки і просто… померти. А іноді все складається так, що життя після жорстких ударів дарує шанс. На нове життя, на покаяння та смиренність. І тоді тобі здається, що все налагоджується, і ти готовий обійняти весь світ.

Знайомтеся: Олександр, 35 років, засуджений до довічного позбавлення волі. Зараз він відбуває покарання в Криворізькій УВП №3. Це його перша судимість і перший та останній, як він сподівається, досвід знайомства з місцями позбавлення волі.

Він дав дозвіл на інтерв’ю. Чоловік говорить: чим більше людей знатимуть про те, що можна робити в житті, а чого не варто, тим менше вони припускатимуться помилок.

­ Олександре, звідки ви родом?

­- Я з невеличкого селища Шляхове, що на Херсонщині. І ніколи б не міг подумати, що моя доля складеться саме так.

­ Як довго ви перебуваєте у в’язниці? За що вас було засуджено?

­- Я був засуджений за скоєння умисного вбивства в 2010 році. Наразі вже майже 14 років перебуваю в місцях позбавлення волі. Спочатку відбував покарання в Херсоні, потім був направлений для подальшого відбування покарання сюди, до Кривого Рогу.

На початку повномасштабного вторгнення Олександр саме перебував у СІЗО міста Херсона, де тривав повторний розгляд його кримінальної справи.

Після окупації міста військами рф установа, в якій перебував наш герой, не перейшла на бік ворога і майже до травня 2022 року перебувала в повній ізоляції: окупанти не заходили на територію, а зв’язку з керівництвом не було. Слідчий ізолятор перетворився на невеличкий анклав України, оточений з усіх боків ворогом.

­ Як війна змінила ваше життя в установі? Якими були ваші думки?

-­ У перші дні достеменно нічого не було відомо: ми всі опинилися в інформаційному вакуумі. Засуджені спокійно розмовляли між собою, хтось читав книги, хтось дивився у вікно та слухав звуки постійної, здавалося б, нескінченної канонади. Охоронці пошепки про щось говорили між собою. Повітря ставало важким. Відчувалася напруга. Звичний ритм життя змінювався, і ніхто не знав, що станеться наступного дня.

Вже на початку травня російські військові повністю захопили установу і встановили власні порядки. Когось підняли із землі до небес, а когось, навпаки, спустили.

­ Після чого вам стало зрозуміло, що ось зараз до вас реально прийшов ворог?

-­ Після випадку, коли в установі були вже тільки російські військові. У камері навпроти двоє засуджених голосно розмовляли. І тут я почув, як хтось із росіян спочатку крикнув, а потім кілька разів вистрілив і пішов далі. Я не бачив, куди або в кого він стріляв, але чітко зрозумів - усе змінилося.

Усі комунікації було порушено. Почалися постійні проблеми з їжею та водопостачанням (як уже після інтерв’ю пояснив Олександр, на підлозі коридору режимного корпусу стояла велика кількість води, що текла з пошкоджених комунікацій після вибухів гранат, які російські солдати підривали безпосередньо в приміщеннях, щоб залякати засуджених або просто розважитися. Саме цю воду вживали засуджені та взяті під варту особи, адже іншого джерела не було. Тих, хто звертався до окупантів по допомогу -­ чи щодо їжі, чи щодо медичної допомоги, ­- жорстоко били або просто розстрілювали прямо в камерних приміщеннях -­ прим. авт.).

До того ж не було світла. З кожним днем відчуття замкненості та, якщо так можна сказати, страху лише посилювалося. Я не знав, чи повернуся колись додому, чи побачу близьких і чи взагалі залишуся живим.

Але час минав, дні змінювалися тижнями, тижні ­ місяцями. Люди, яких поставили керувати установою, не знали всіх деталей і не могли повністю контролювати ситуацію.

Тому ми жили власним життям, сподіваючись, що завтра все ж настане, і в нашій країні все буде добре. Хоч вогник надії інколи вже згасав, проте десь там, у душі, щось жевріло.

­ Який основний виклик стояв у той час перед вами?

-­ Вижити. Тільки це. Більше бажань не було.

Олександр пережив увесь період окупації Херсона та СІЗО, а вже після звільнення міста від російських загарбників був переведений для подальшого відбування покарання до Кривого Рогу.

В умовах збройної агресії сис­тема виконання кримінальних покарань зіштовхнулася з низкою серйозних викликів, яких сучасна історія людства не знала з часів Другої світової війни.

Втримати контроль за оперативною та безпековою обстановкою в установах на такій великій території в умовах ведення інтенсивних бойових дій було надскладним завданням, що потребувало концентрації всіх можливих і наявних ресурсів.

І досвід, який було здобуто такою, на жаль, ціною, є визначною складовою для вирішення подібних питань як зараз, так і в майбутньому. Комунікація із засудженими та особами, взятими під варту, займає чи не найвищий щабель у цій роботі.

­ З матеріалів вашої особової справи нам відомо, що в якийсь момент російські військові прос­то підпалили частину будівель, відкрили камери установи та пішли, залишивши всіх в’язнів віч­на­віч із собою. Чи це дійсно так?

­- Одного дня все саме так і сталося. Хтось одразу втік, хтось перейшов на бік ворога, хтось просто зник. Я та ще декілька «довічників» вирішили залишитися й дочекатися наших військ, які були вже на підступах до міста, хоча тоді ми про це не знали напевно. Ще тиждень ми залишалися на території, але їжа та вода майже закінчилися, і ми вирішили вийти на подвір’я, щоб знайти провіант.

Конкретизуючи цю ситуацію, Олександр більш детально розповів, що поряд з установою засуджені, які вирішили залишитися, зустріли військовослужбовців одного з підрозділів ЗСУ, які вже увійшли до міста і яких усі дуже раді були бачити. Вони допомогли в‘язням із їжею та медикаментами, адже деякі з арештантів були тяжко хворі й не мали доступу до медичної допомоги.

Натомість «довічники» та інші засуджені допомагали військовим розвантажувати автівки й копати траншеї, а вночі поверталися до установи. Більшість із числа спецконтингенту, хто залишився в місті, саме завдяки допомозі військових ЗСУ пережили ті важкі дні.

Цей факт також було враховано колегією суддів, яка розглядала справу Олександра, і це було відображено в ухвалі.

Доступ до медичної допомоги, наявність контактів із зовнішнім світом, забезпечення продуктами харчування, безпека персоналу та засуджених ­ це лише невеликий перелік основних потреб і проб­лем, з якими установи, особливо ті, що знаходилися в зоні ведення активних бойових дій, зіткнулися під час агресії рф проти України.

Незважаючи на постійні обстріли та загрозу життю, керівництву кримінально­виконавчої служби вдалося стабілізувати ситуацію та перебудувати всю систему виконання кримінальних покарань на новий лад.

Наразі Олександр, відповідно до чинного законодавства, отри­мав шанс на заміну покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, оскільки за час відбування покарання проявив себе виключно з позитивного боку: пройшов курси неформальної освіти, брав участь у реалізації програм диференційованого виховного впливу.

І як підсумок -­ був представлений до заміни такого невтішного для багатьох вироку на позбавлення волі на певний строк. Нещодавно він отримав новий вирок -­ 20 років позбавлення волі, що, безперечно, є вагомим кроком для подальшої інтеграції в суспільство. Олександр планує після звільнення зайнятися сільським господарством, відновлюючи родючі землі рідної Херсонщини.

Подібних історій на теренах нашої країни безліч. Ситуація, спровокована ненажерливим агресором, назавжди залишить відбиток на цілих поколіннях українців.

Редакція газети «Пульс» висловлює особливу подяку в.о. заступника начальника Криворізької УВП №3 з СВПР, майору внутрішньої служби Олександру Зимовченку за підготовку цього матеріалу.

Єгор Добридень

15.07.2026