ПОЗИВНИЙ «КОСА»

3-1Війна у нашій країні продовжується вже третій рік. За цей час постраждала велика кількість людей, а найбільше -­ військових. Багато з них зазнало важких моральних і фізичних травм. Їх життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Тим не менш, вони не втрачають надії на те, що після нашої перемоги все зміниться на краще. А деякі попри все повертаються на поле бою.

Наш 27­-річний земляк Кирило з позивним «Коса» знаходиться на війні з самого першого дня. З того моменту він встиг побувати на Херсонському, Донецькому та Запорізькому напрямках. Наразі за станом здоров’я військовий перебуває в тилу, в Кривому Розі, але дуже хоче продовжувати боротьбу за рідну країну разом зі своїми побратимами.

­ Кирилу, яким було ваше життя до війни?

- Звичайним, як у будь-­якого середньо­статистичного українця. Я активно зай­мався спортом, щотижня відвідував тренажерну залу. У 18 років отримав водійське посвідчення, їздив на автомобілі батька.

У 22 роки закінчив Криворізький національний університет і отримав спеціальність «інженер програмного забезпечення». Це був мій свідомий вибір. Далі я влаштувався на роботу в місцеву приватну фірму. Але дуже скоро зрозумів, що помилився з вибором професії. Відпрацювавши три роки, звільнився. Не міг знайти справу, яка була б мені до душі. Тоді вирішив піти служити в армію по контракту. Це було наприкінці 2021 року. Я навіть не уявляв, що відбудеться далі.

­ Як довго ви перебували на війні?

- Я на війні від самого початку. Коли усе почалося, перебував далеко від Кривого Рогу. Вже на полігоні набув певного бойового досвіду. При інакших умовах я не залишився б осторонь, і неодмінно пішов би добровольцем. Адже колись мої майбутні діти запитають у мене: «Тату, а де ти був під час війни?» Наразі я знаю, що їм відповісти, і мені не стане ніяково за мою відповідь.

Приблизно за два місяці до повномасштабного вторгнення почалися розмови, що наближається війна. Але ніхто не хотів у це вірити. Було дивно усвідомлювати, що таке може статися у XXI сторіччі. Розповідав своїм рідним та друзям, вони також не вірили і переконували мене у протилежному.

Та, на жаль, наші спільні надії не справдилися. Ніколи в житті не забуду той божевільний ранок 24 лютого 2022 року. Я, мої побратими, усі ми прокинулися від рясних обстрілів. Майже відразу до казарми забіг командир нашого батальйону і голосно вигукнув: «Почалося!».

Я думав, що нічого не боюся, але тоді злякався. Перед усім не за себе, а за своїх рідних. Одразу став їм телефонувати, аби дізнатися ситуацію у місті й надати необхідні інструкції. «Повертайся додому зі щитом», -­ почув я у відповідь. На той момент для кожного з нас було найбільш важливим переконатися, що нашим близьким нічого не загрожує. Адже, на мою думку, в першу чергу ми боримося за спокій дорогих нам людей, а потім за все інше.

­ У вас позивний «Коса». Чому?

- Я взяв собі цей позивний у перші дні війни. Вклав у нього такий сенс, що буду «косити» ворогів, як траву. Це наша країна, наша рідна земля. Чужинцям тут не місце. ЗСУ викосить їх повністю, і окупанти згорять під променями українського сонця, неначе сухостій.

­ Що ви можете розповісти про свою участь у війні?

- За цей час я встиг побувати на трьох напрямках: Херсонському, Донецькому та Запорізькому. А також на різних лініях фронту. Перші півроку видалися особливо важкими. На той момент Україна ще не була готова повноцінно дати відсіч ворогові. Бракувало людей та боєприпасів. Надалі ситуація трохи покращилася. Ми мобілізували свої сили, отримали допомогу від країн­-союзниць. Тоді окупантам стало теж несолодко.

Я знаходився в абсолютно різних умовах, своїм тілом відчув усю сутність війни. «Гради», фосфор, ствольна артилерія, мінометні обстріли. Постійна боротьба, втрати, руйнування. Контузій більше ніж достатньо. Скільки точно, не знаю. З'явилися проблеми з пам'яттю. Іноді не можу згадати, що вчора було. Від початку війни я більше не бачу снів, я просто провалююся у суцільну темряву.

­ Що вам допомагає триматися?

- Думки про моїх рідних і про те, що вони чекають на мене вдома. Спогади про краще минуле життя, в яке так хочеться, але навряд чи вийде повернутися. Моя кохана дівчина, з якою я познайомився у цей важкий період.

Під час першої відпустки влітку я приїхав додому. Ввечері того ж дня прогулювався сквером і побачив там її. Вона грала на гітарі й співала патріотичні пісні власного написання. Мені дуже сподобалося, бо я і сам граю на гітарі та часом складаю рядки. Вирішив залишитися і послухати, а потім запропонував провести її додому. Так усе і почалося. До зустрічі з цією неймовірною дівчиною я нікого не кохав і навіть не задумувався про сім’ю. А зараз хочу від неї дітей. Тільки спочатку має бути перемога. Я бажаю, щоб наші діти народилися у мирному світі.

­ Як ви отримали поранення?

- Під час ракетної атаки вибуховою хвилею вибило вікно. Уламки скла посікли мені праву сторону грудної клітини і зачепили одну легеню. Я впав на землю, проте на адреналіні навіть не відчув болю. Дуже пощастило, що у той час ми знаходилися неподалік від Кривого Рогу. Побратими відправили мене до найближчої від дому лікарні. Із моєї легені дістали п’ять уламків розміром від одного до шести сантиметрів. Рідні та кохана дівчина сильно злякалися за мене.

Перший тиждень я почувався дуже погано, тепер вже значно краще. Поранення дало мені змогу побути з дорогими для мене людьми. Коли я долікуюся, а це буде вже скоро, то повернуся до своїх побратимів. Вони чекають на те, щоб ми продовжили косити ворогів разом.

­ Як війна змінила ваші погляди на життя?

- Раніше я не вірив у Бога, та, як говорять, на війні немає атеїстів. Я багато разів опинявся у важких ситуаціях, але дивом був врятований. Зараз я щодня молюся Богу і знаю, що він оберігає мене.

Також я усвідомив, що хочу жити не тільки заради себе. Не проводити вихідні з друзями та алкоголем, а бути поруч зі своєю коханою. Наш зв'язок я відчуваю навіть на відстані, перебуваючи в епіцентрі самого пекла. З початку наших відносин ми бачилися в сумі два місяці. Це дуже мало, але час, проведений разом з нею, для мене безцінний. Сподіваюся, що вона думає так само.

­ Що, на вашу думку, необхідно для закінчення війни?

- Західні партнери мають стримати свої обіцянки і дати нам більше озброєння. А люди мають об'єднатися заради великої цілі -­ довгоочікуваної перемоги. Перемога ­ це наша спільна справа, і вона залежить від усього суспільства. Неважливо, знаходитеся ви на війні чи вдома. У військових є свої задачі, а у цивільних -­ свої.

Якщо у вас немає змоги піти на війну, займайтесь волонтерством. Донатьте на потреби нашої армії, плетіть маскувальні сітки, виготовляйте окопні свічки, готуйте для бійців смаколики. Одним словом, робіть усе, що ви можете робити. Кожен внесок, яким би незначним він не здавався, наближатиме ціль. Наша сила в єдності. Хай ніхто не забуває про це.

­ Які висновки потрібно буде зробити військовим із цієї війни?

- Головний висновок такий: слід бути готовими до будь-­чого. Той, хто не пам’ятає своєї історії, змушений її повторювати. Я вважаю, що необхідно не тільки захищати країну, а й слідкувати за збереженням миру всередині неї. Це відповідальність кожного свідомого громадянина. Важливо бути єдиними, а не ділитися на різні соціальні групи. Адже всі ми -­ українці.

­ Чим будете займатися після нашої перемоги?

- Приїду до своєї коханої дівчини і нарешті одружуся на ній. Це одна з двох моїх найбільших мрій. Але без здійснення однієї ­ нашої перемоги ­ не може бути іншої. Я прагну зробити свою кохану щасливою, а не змусити її страждати. Молю Бога, щоб він дарував нам можливість створити сім’ю і продовжити могутній український рід.

Юлія ВІЛЬНА