Роман Павлиш: «Ті, хто був на фронті, не будуть займатися «бусифікацією» людей»

У криворіжця Романа Павлиша життя розділилося на три частини. Життя до війни, війна і після війни. Щодо особистого життя, то чоловік говорить, що з тією, єдиною, йому зустрітися не пощастило. Був постійно у пошуку, але не зійшлися в характері, говорить співрозмовник. Дітей не нажив, як і великого статку, а тому цілком себе присвячував роботі.

Роман жартує : «Машиніст екскаватора це звучить гордо!». Його професійні вміння пригодяться ще на початку війни, коли ворог буде на відстані витягнутої руки, як кажуть, від Кривого Рогу.

Про війну захисник згадує неохоче, кожне слово доводиться витягувати. Про сьогодення - така ж історія. Лікування, ВЛК та оббивання порогів у пошуку своїх законних виплат як учасника бойових дій. Далі ­- пряма мова героя війни.

- Мені завжди подобалася моя робота. Екскаватор ­- це як жінка, зі своїм характером. До машини треба знайти особливий підхід. Не будеш доглядати за нею, вона не буде працювати. Працюєш з людьми, щось копаєш, вивозиш ­ такі робочі будні. Подібна розміреність мені завжди подобалася, я такий і в побуті був. Хто ж знав, що війна змінить мене повністю. І я буду вже не той, який був раніше.

Коли колони російських танків прямували по Миколаївській трасі у бік Кривого Рогу, знадобилися мої навички. Рив окопи, підвозив будівельні матеріали для фортифікаційних споруд.

Тоді ще не дуже всі відчували страх. Було якесь піднесення та відчуття, що все це не по-­справжньому. І ось-­ось закінчиться.

Коли потреба в нашій бригаді відпала, повернувся на свій робочий об’єкт. Але, чомусь перестав спати ночами, вочевидь, сильно перехвилювався. У скронях ще стукав адреналін, хотілося ще чимось допомогти.

Одного ранку прокинувся, а це був похмурий квітень, і вирішив, моє місце там, на передовій. Одягнувся і пішов до військкомату. Хоча і строкову не служив, але був впевнений, я для чогось знадоблюсь.

Сказав, забирайте, готовий до будь ­ яких завдань. Аж сам злякався своїй сміливості. Спочатку потрапив у 95­ту окрему десантно-штурмову бригаду. Наш підрозділ знаходився у Житомирі. Пробув там недовго, а потім мене перевели в криворізьку 129­-ту бригаду територіальної оборони «Арей».

Я починав службу у сьомому батальйоні, був кулеметником, потім стрільцем. Пізніше мені дали міномет, сказали: вивчай. «Тепер це твоя зброя», ­- сказав мені тоді командир.

А потім для нас почалося справжнє пекло. Спочатку воювали на Херсонщині, вибивали ворога з цієї славної української землі.

Під Херсоном прийняв перший бій. Ми повинні були поміняти хлопців на позиції. Нас висадили у посадці. А потім наш підрозділ пішов з повним боєкомплектом вздовж полів. Цілих п’ять кілометрів. Дійшли, окопалися. Через кілька хвилин в нас полетіло з боку противника все, що могло.

Коли прийшли до тями, почали відстрілюватися. На третій день боїв загинув наш перший солдат. Його тіло ми потім несли всю дорогу назад. На душі було погано.

Але, ми помстилися, і зробили це круто. Розмолотили цілий підрозділ ворога, який базувався у селищі Іщенко, під горіх. Дали вогню окупантам і під Бериславом.

Було важко, іноді до неможливості. Але, вірили, ще трошки потерпіти і ця проклятуща армія побіжить, аж п’яти виблискуватимуть.

Далі був Вугледар у Донецькій області, там був справжній заміс. Так, було страшно, але ж боятися не гріх. Це інстинкт самозбереження і це тобі може врятувати життя. Рідний брат мене попереджав про це. Він -­ учасник АТО, повернувся з війни інвалідом.

Особливо бісили мене КАБи (КАБ-­500 ­- керована авіаційна бомба калібром 500 кілограмів ­- прим. авт.) Ми «відпрацьовуємо» об’єкт, ховаємося в укритті і сидимо. Нам повідомляють по рації, що в наш бік летять снаряди. Ти чуєш, як свистить КАБ, це гнітить. І це найнеприємніше, я вам так скажу, відчуття.

Багато наших втрат було при поході на Новомайорськ. Там на моїх очах загинуло троє криворізьських бійців. Їх тіла ми витягували з поля бою під щільним вогнем.

Визволяли селища Нескучне, Сторожеве. Картина, я вам скажу, жахлива. В цих населених пунктах ­ жодного цілого будинку. І по п’ять стариків в кожному з селищ. Вони нас зустрічали добре, плакали. Ми з ними ділилися своїм сухим пайком. Давали масло, хліб і консерви.

Мій арсенал -­ міномет 120-­го калібру. Добра зброя, ефективна. А ще я виконував обов’язки водія. Возив снаряди на позиції вночі. І не важливо, що ти вдень «відпрацював» мінометником. На фронті існує взаємозамінність. І це негласний закон.

Бували моменти, коли опускалися руки. Холод , страшно, але розумієш, що з тобою поряд побратими. Їм теж нелегко. Але знаєш, вони тебе не кинуть, завжди підтримають і якщо що, витягнуть з поля бою.

Та й командир у нас був справжнім воїном, на позивний «Окличний». Багато чому нас навчив. До речі, мій позивний «Земляк». Як він виник, не пам’ятаю. Але хай буде, вирішив я. Смішно, вийшло так, що для всіх, з ким я стикався на передовій, були для мене земляками.

Пам’ятаю, коли був кілька разів у відпустці, то тягнуло завжди назад, до побратимів. Взагалі, не було жодної думки, щоб не повернутися у батальйон. Пізніше у нас відбулася ротація, і мій підрозділ опинився в Сумах. Розташовувалися в селищі Угроїди, жахлива назва. В якийсь момент мені стало зле.

Відразу забрали з позиції , і я кілька днів перебував в польовому шпиталі, приймав знеболювальні. Але, краще не ставало, і тоді мене відвезли до Сумської обласної лікарні.

Коли зробили всі аналізи, лікар тільки розвів руками. Дуже здивувався, що я взагалі ходжу. Мій хребет прийшов у повну непридатність. І це не дивно, адже я під час завдання підносив до міномету снаряди. Кожна міна -­ по шістнадцять кілограмів. За один раз ми випускали у бік позицій ворога до тридцяти снарядів. Отже, порахуйте.

Мене відправили на лікування, були дві операції, досить важкі. Але, краще не ставало. Приїхав одому, пішов на ВЛК. А потім мій друг відвіз мене на машині в Дніпро, в обласну лікарню імені Мечникова.

Ось там, дійсно чудові лікарі. Зробили чергову операцію, поставили китайську конструкцію, закріпили мій хребет. Вона тепер на все життя. Хочу окремо подякувати всім моїм лікарям. Без них би я не ходив.

Зараз шукаю роботу, але з моїми хворобами важко знайти. Є проблеми і юридичного плану. Працюю з адвокатом. У мене 2-­га група інвалідності.

А ось це моя нагорода, вона мені особлива пам’ятна. Ми підтримували штурм 35-­ої бригади морських піхотинців біля селища Нескучне. Спрацювали на відмінно всі. У мене там теж з’явилося багато побратимів. Але, я вам так скажу, йшов туди не за медалями.

Розумію, що я прийшов з війни зовсім іншою людино. Більше став цінувати життя, дещо краще розуміти. Боляче мені дивитися на так звану бусифікацію. Ми не судді, кожен чоловік хоче жити. І це нормально. Тільки він вирішує, йти йому на війну, чи ні.

Ви думаєте, що від того, що в підрозділ прийдуть немотивовані бійці, підрозділ стане боєздатнішим?

І ще додам, жодний з тих, хто був учасником бойових дій, і зараз працює у територіальному центрі комплектування, не буде заштовхувати людину в машину. А тим паче, зачиняти її у військкоматі на ніч. На моє переконання, це роблять тільки ті, хто не нюхав пороху.

Звичайно, важко зараз і психологічно, але ходжу на психологічні тренінги, розмовляю з такими хлопцями, як я, ділюся думками.

Підтримую й досі відносини зі своїми побратимами. Якби не хвороба, то повернувся б на фронт. Там справжня чоловіча дружба, там інші цінності.

Єгор Добридень

26.02.2025