Командир танкового взводу з позивним «Хижак»: «Боронимо Україну вогнем та залізом»

У складних умовах війни танкові підрозділи Національної гвардії України відіграють важливу роль у захисті країни. Серед них ­ окрема танкова рота, що входить до складу 15-­ї бригади оперативного призначення НГУ «Карадаг».

Ця бригада була сформована на початку 2023 року в Запоріжжі на базі 9­-го полку оперативного призначення «Гепард». Ми поспілкувалися з нашим земляком, командиром танкового взводу Євгеном з позивним «Хижак», щоб дізнатися про реалії служби в танкових військах безпосередньо від людини, яка щодня стикається з викликами війни. Його досвід та розповідь допоможуть краще зрозуміти будні українських танкістів.

­ Євгене, ви пішли на війну добровольцем. Що спонукало вас до цього?

-­ Війна вже йшла декілька місяців, коли я пішов на фронт добровольцем. Для мене на той час вже все було максимально ясно -­ проти кого воюємо і що буде, якщо ми не захистимо себе та нашу країну.

Вже тоді відбулися жахливі події у Бучі, Ірпені, Гостомелі та Ізюмі ­ це те, що на слуху. А таких населених пунктів, таких братських могил, де лежали українці ­- військові, цивільні, жінки, чоловіки, діти ­- вже були сотні. І я не хотів, щоб це відбулося у Кривому Розі ­- там, де я живу. Там, де моя сім’я. І ліпше ми згуртуємося і дамо відсіч на фронті, ніж потім будемо воювати поодинці, бо окупанти прийшли, і це все ­ якщо не згоден, то тут або яма, або посадка і смерть. А я не згоден.

­ Чи важко вам було спочатку в армії? Ви ж тільки ось були цивільним, а тут вже ­ військовий, тим більше ­ танкіст…

-­ Для мене майже нічого не змінилось. Просто якщо є бажання навчатись та є трохи розуму, то ти навчишся. Що я, у принципі, і зробив.

У цивільному житті я працював майст­ром на ЦГЗК, а в армії став спочатку командиром танка, згодом ­ командиром взводу. По суті, це така ж робота, як і у цивільному житті, насамперед ­ робота з людьми. Тільки є погони на формі, та ще мене тут намагаються вбити. Ну, то таке… То робота, і вона мені подобається. Бо мене тут оточують люди.

Найголовніше у нашому колективі є те, що всі сюди прийшли добровільно, а отже всі ми вмотивовані і знаємо, навіщо тут, що захищаємо свої сім’ї, свої домівки і Україну.

Бувають дуже скрутні ситуації. Найгірша ­- це загибель побратима. Ось він був поруч, ти бачив його, розмовляв з ним, ми провели не один бій разом, бували у різних ситуаціях, стали часткою бойового братерства, і от вже цієї людини немає… Це дуже важко. Всі ми люди, і це підкошує морально. Але намагаєшся не розкисати, бо на тебе дивляться, і я виніс для себе рішення, як поступати у такій ситуації. Треба думати про живих. Про тих, кого ти захищаєш. Війна ще не закінчилась, і ми продовжуємо воювати, і треба завершити її, незважаючи ні на що, нашою перемогою.

Бувають скрутні ситуації. Люди втомлюються і фізично, і морально. Багато хто воює з перших днів війни, і коли хтось із хлопців каже, що втомився і що йому важко, то у мене відповідь одна ­ весь тягар цієї війни лягає на плечі піхоти. І тому ми, танкісти, повинні виконувати свою роботу, як би важко нам не було. Бо піхоті найважче у цій війні, а тому ми повинні зробити все можливе, щоб допомогти хлопцям і дівчатам в окопах.

­ Ваш підрозділ бере участь у най­запекліших боях. Розкажіть де саме?

-­ Перший бій ми зустріли біля населеного пункту Мала Токмачка Запорізької області. Це був початок червня 2023 року. Потім ми стояли біля Оріхова. Спочатку вели там наступальні бої ­ ламали оборону противника, штурмували посадки, допомагали нашій піхоті. А далі, коли почалися позиційні бої, взялися більше працювати не на пряму наводку, коли до ворога 100­200 метрів, а як артилерія ­ на подавлення та на ураження живої сили противника і техніки. І як артилерія, танк, при належному досвіді екіпажу, працює з 5­8 кілометрів по артилерійським міркам на відмінно.

В серпні 2024 року наш підрозділ був перекинутий на Покровський напрямок, у населений пункт Лисівка, але ми були там недов­го ­ пару тижнів, а далі перемістилися у місто Селідове Донецької області, за 20 кілометрів від Покровська, і вели бої за це місто. Та все ж таки піхота противника зайшла у Селідове, і почалися вуличні бої. Коли місто опинилось у напівоточенні, почався відхід нашого підрозділу і бригади. Відходили з боями від села до села.

В грудні 2024 року наш підрозділ прий­няв бій у населеному пункті Шевченкове ­ це передмістя Покровська. Потім, після тяжких і запеклих боїв, нас перевели в район Курахового та Дачного Донецької області.

Там також, що не день, були бойові зіткнення з противником. Спочатку були бої на пряме ураження, але ворог постійно використовував велику кількість дронів і було прийняте рішення про недоцільність використання саме так ­ у прямій видимості противника, хоча наші хлопці під’їжджали до бліндажів росіян на відстань у 50 метрів і розносили їх вщент. Але потім прилітало стільки дронів, що ми змушені були ставати на довгострокові ремонти, і тому було прийняте рішення знову використовувати танки як артилерію.

Потім після невеличкого перепочинку наш підрозділ був направлений у Харківську область під Куп’янськ, де ми зараз і знаходимось.

­ Чи була ситуація, яка для вас особисто здавалась складною?

­- Так, була така ситуація. Це вуличний бій у Селідово. Тоді все змінювалось дуже швидко, кожну хвилину.

В міських умовах танковий бій вести дуже складно: зона видимості мінімальна, на шляху танка виникають постійні перешкоди і прилетіти по машині може з кожного підвалу чи з­за кожного будинку.

Наш танк тоді заїхав на міну на перехресті, і ми «роззулись» (спала гусінь з катків). Було два варіанти ­ або залишити машину і відступати до своїх, або ж чекати на допомогу другого екіпажу і їхнього танка. Зараз ми працюємо парами ­ першу машину прикриває ззаду друга машина, і так було у нашому випадку.

Як тільки ми підірвались на міні, ворог відкрив по нам вогонь із будівлі, яка стояла поруч, із стрілкової зброї, автоматів та кулемета. Це була для росіян фатальна помилка: мій танк хоч і був не на ходу, але в ньому працювало все ­ і кулемет, і гармата. Тож з другим танком ми «розібрали» той будинок секунд за двадцять, не залишивши ворогам бодай малесенького шансу вижити.

Потім вже коли під’їхали побратими і ми чіпляли троси з нашої машини на їхню, для нас почалося справжнє пекло. Росіяни гатили по нашому квадрату з мінометів та атакували дронами. Мінометні розриви були дуже близько, майже поруч, але нам пощастило ­ ни один нам не наніс шкоди.

А від дронів ми мали захист завдяки нашим зв’язківцям, які встановили РЕБи на танки. Тож вони до нас не долітали, а падали в 10-­15 метрах від наших танків.

Ось тоді, під шквальним вогнем орків, я відчув себе майже безпорадним. Але може мені так здалось, бо завдяки злагодженій роботі наших екіпажів ми швидко зробили спарку двох танків і змогли без втрат виїхати із зони обстрілу. І так ­ всі цілі, а мій танк після ремонту знову у роботі.

Ще одна серйозна ситуація. Але вже не для нас, а для противника.

Ми вели бої у Новоіванівці біля Покровська, і з одного краю села заскочили росіяни на БТР, а з другого заїхали ми парою з другим танком. Орки висадились і закріпились у будинку. Це були піхота та дронщики, загалом вісім чоловік. Очевидно їхня задача полягала у тому, щоб дістатись до вибраної позиції та очікувати підкріплення.

Спочатку ми намагались вразити російський БТР, але він виявився дуже спритним і зміг вирватись із села. Але вже у полі його розірвали наші дрони. І нам лишився ворожий десант у будинку. Його ми «розібрали» з другим танком за хвилину. Потім наші хлопці ходили туди, щоб хоч дізнатись, що то були за росіяни, їхні імена. Та шукати там вже було нічого і нікого. Постріл із танку майже впритул -­ страшна річ, він не залишає ніяких шансів уціліти хоча б мертвим.

­ Чого б вам хотілось більше за все, і яким ви уявляєте майбутнє України?

­- Звісно, я дуже хочу скорішого завершення війни і миру. Щоб моя сім’я жила у своїй країні спокійно. Щоб більше не гинули українці. І поки цього не станеться, ми будемо тут робити свою роботу стільки, скільки це буде потрібно. Україна показала всьому світові, що вона незламна. Що наша країна ­- це не якась Малоросія, а суверенна держава, котра має право на існування. Тож я вірю у те, що коли війна закінчиться, і ми відбудуємо нашу державу, то далі будемо жити у сильній країні мужніх та незламних духом людей.

Микола Корінь

21.05.2025