Переселенці Донбасу: розбиті долі, незламні душі

Повномасштабне вторг­нення росії в Україну стало найжорстокішим випробуванням для мільйонів українців, перетворивши їхнє життя на безперервний пошук безпеки та нового дому.

Руйнівні бойові дії на сході та півдні країни -­ від Маріуполя та Херсона до Сівєрськодонецька та Харкова ­- змусили сотні тисяч людей залишити рідні міста та села, рятуючись від обстрілів, окупації та гуманітарної катастрофи. Ці люди, які в одну мить втратили все, стали внутрішньо переміщеними особами, шукаючи прихистка у більш спокійних регіонах України. Їхня подорож часто була сповнена небезпек, невизначеності та глибокого болю за втраченим.

Серед міст, що відкрили свої двері для тих, хто тікав від війни, особливе місце посів Кривий Ріг. Він розташований відносно близько до лінії фронту, але вод­ночас достатньо віддалено, щоб стати острівцем спокою та надії.

З перших днів вторгнення Кривий Ріг перетворився на потужний гуманітарний хаб, приймаючи евакуаційні потяги та автобуси, надаючи тимчасовий прихисток, їжу, медичну та психологічну допомогу людям, які вимушені були покинути рідні міста та села. Місцева влада, волонтерські організації та звичайні мешканці міста демонстрували безпрецедентну солідарність, перетворюючи колишні школи, дитсадки та спорткомплекси на центри для переселенців.

Для багатьох, хто прибув до Кривого Рогу з палаючих сходу та півдня, наше місто стало не просто зупинкою на шляху, а справжнім новим домом. Тут люди намагаються відновити зруйноване життя: отримують нову роботу, влаштовують дітей до шкіл та дитсадків, облаштовують побут у нових реаліях. Проте цей процес інтеграції є складним та багатогранним. Він включає не тільки матеріальні аспекти, такі, як пошук житла та працевлаштування, а й психологічну адаптацію до нового середовища, відновлення соціальних зв’язків та подолання травм війни.

Віра Іванівна

У неділю, під час походу до «АТБ», біля каси я помітив пенсіонерку, яка ледве справлялась з кількома важкими пакетами продуктів. Запропонував їй допомогти донести їх додому, і вона погодилась. Це була Віра Іванівна -­ переселенка з Донецька.

На моє здивування, наш шлях виявився спільним ­- тимчасове житло, яке їм надала подруга її доньки Ірини, знаходиться у сусідньому з моїм будинку.

Розмовляючи дорогою додому, Віра Іванівна поділилась своєю історією. Вона з донькою та онукою була змушена покинути рідний Донецьк у далекому 2015 році. Причиною їхнього переселення стала страшна трагедія ­ вбивство чоловіка Ірини представниками «нової влади». Ця втрата змусила їх шукати безпечного притулку подалі від війни. Коли я представився журналістом газети «Пульс» та запитав, чи можна опублікувати історію сім’ї Віри Іванівни, то вона, трохи повагавшись, погодилась та запросила мене до себе в гості.

Коли ми зайшли до їхньої квартири, нас зустріла онука нашої героїні ­- Ангеліна. Мене запросили до зали. Дівчинка пішла готувати чай, поки Віра Іванівна ставила покупки в холодильник.

Я оглядівся. Приємна двокімнатна квартира радувала затишком та якимось сімейним теплом. Квіти на підвіконні, чистенька вітальня з м’якими меблями та великим телевізором у кутку, м’які іграшки на кріслах -­ все давало відчуття сімейного затишку. Я бачив, що ця родина, незважаючи на пережиті жахи та втрати, намагається будувати нове життя, адаптуватись до нових реалій.

Можливість хоч трохи полегшити їхній побут і надати невелику допомогу стала для мене важливим нагадуванням про те, що кожен з нас може зробити свій внесок у підтримку тих, хто постраждав від війни. А історія Віри Іванівни ­- це ще одне свідчення незламності українського народу та важливості взаємодопомоги у часи важких випробувань.

Як усе починалося

Коли ми влаштувалися в затишній вітальні за чаєм, Віра Іванівна, спочатку дещо стримано, почала розповідати свою історію.

-­ Розкажіть, будь ласка, як так трапилось, що ви з донькою та онукою були вимушені переїхати з Донецька в Кривий Ріг? -­ запитав я в неї.

-­ Я народилась та прожила у Донецьку більшу частину свого життя, ­- почала вона свою розповідь. ­ Працювала лікарем­-терапевтом у 3­-й міській лікарні. Донька Ірина закінчила Криворізький державний педагогічний університет. Це одна із причин, чому ми евакуювались у це місто. Тут у доньки залишились університетські друзі, і вони допомогли нам з житлом та роботою для Ірини.

Віра Іванівна розповіла, що її чоловік пропрацював усе життя на шахті імені Скочинського. Спочатку ­ прохідником, потім ­ гірничим майстром. Помер він у 2010 році від раку легень. Вірі Іванівні з дочкою тоді дуже важко далась втрата чоловіка, батька...

­- Я якось ще трималась, а Іра важко це пережила. Вона єдина дитина у сім'ї, батько її обожнював, ­ продовжила вона. ­- Потім моя дочка зустріла Олега. Він був підприємцем, мав будівельний бізнес у Донецьку та області, працював і по Україні. Щось там було у нього пов'язане із шефською допомогою школі, в якій Іра працювала вчителькою. Так вони і познайомились. У 2012 році Іра та Олег одружилися. Я бачила, що дочка по­справжньому закохана та щаслива. У 2013 році у них народилась Ангелінка... У тому ж році, у грудні, розпочався Майдан. Ми, я маю на увазі нашу сім'ю, були, як би так мовити, аполітичними. Якось відносились до тих подій, наче до чогось, що нас не стосується, і не звертали уваги на ті заворушення, що почались у нашому місті. Я думала, що все згодом минеться, і життя стане таким, до якого ми звикли ­- тихим та мирним. Просто я тоді не розуміла, яких масштабів ця біда може досягти. В нашій сім'ї росіян спри­ймали як добрих сусідів та не очікували тієї підступності, до якої вони згодом вдались.

Ледве змогли виїхати

Моя співрозмовниця розповіла, що якось вранці прокинулась від лязгання металу та гуркоту. Виглянула у вікно ­- а по вулиці йшли танки та машини з піхотою. КАМАЗи із солдатами. І на цій техніці було два прапори - російський і «днр». Потім у місті почались великі заворушення. Проукраїнськи налаштовані активісти намагались виходити на мітинги протесту, але їх розганяли, били. Їх ув'язнювала так звана «державна безпека днр».

­- Ми не могли повірити у те, що відбувалось. У зятя на роботі почались проблеми. Так звана «нова влада» прийшла і сказала, що він повинен тепер платити нові податки для розвитку «молодої республіки». Виявилось, що це 60% від прибутків. Олег відмовився, -­ продовжує Віра Іванівна. -­ А одного дня приїхала Ірина на своїй машині з Ангелінкою на руках і сумкою з речами. Вона була в істериці. Олега вбили. Їй подзвонив хтось з його фірми і сказав, що його застрелили у кабінеті якісь люди з адміністрації міста. Поки вона намагалась зрозуміти почуте, у двері квартири постукали, і коли Іра відчинила, то зайшли озброєні люди у формі бійців «днр». Вони шукали документи та гроші. Ірина потім розказувала, що її мабуть теж убили б, та дворічна донечка на руках врятувала їй життя. Тож їй дали можливість зібрати необхідні речі і вийти з квартири.

Ірина з дочкою приїхала до матері. Молода жінка була в стані тяжкої депресії. Тіло Олега сім’ї не віддали. Віра Іванівна намагалась з’ясувати, у який морг Донецька його помістили, чи де поховали, але на її запитання у Кіровському райвідділі стосовно того, куди поділи тіло зятя, їй не відповіли. А коли вона зателефонувала до дочки в школу, щоб пояснити, чому та не на роботі, то директорка сказала, що Ірина звільнена, бо «зрадникам не місце серед нормальних людей». І це сказала людина, з якою Ірина пропрацювала майже чотири роки.

­- Далі гірше, ­- згадує жінка. ­- Через декілька днів нам зателефонував сусід Ірини і сказав, що її шукають з «міністерства безпеки». Це був нам відкритий натяк, що з міста треба їхати. Збирались ми дуже швидко. Я чомусь була готова до такого варіанту, тож сумки з речами та продуктами на перший час у мене стояли напоготові в коридорі. Також за декілька днів до цього я змогла зібрати всі свої заощадження. Було небагато, але на перший час нам утрьох мало б вистачити.

Потім Віра Івановна з дочкою та онукою вирушили на автомобілі до Краматорська. Спочатку, правда, треба було перетнути КПВВ «Мар'їнка» ­- один із пунктів в'їзду-­виїзду на дорожньому коридорі «Донецьк­Курахове». Але дві жінки та маленька дівчинка у «дев'ятці» не викликали підозри у бойовиків.

­- Ми боялись до останнього, що Ірину розшукують люди з «міністерства безпеки», але, може, великий потік народу, що намагався виїхати з Донецька, а може, дійсно те, що ми ­ дві жінки з дитиною на недорогому авто, ­- все ж таки зіграли свою роль і нас без догляду та навіть перевірки документів випустили в підконтрольну українській владі частину області. Просто махнув вояка рукою ­- їдьте, ­- каже Віра Іванівна.

Наші героїні приїхали в Дніпро та зняли там квартиру подобово. Ірина вже трохи оговталась від цих жахливих подій. Вона зателефонувала своїй університетській подрузі Наталці у Кривому Розі.

Нове місто, нове життя

Наталка вже була в курсі того, що трапилось з Олегом, і що Ірину розшукують бандити з «нової влади», тому запросила переселенок до себе. Тож наступного дня вони вирушили в Кривбас, де їх зустріли друзі Ірини ­ Наталка та ще три подруги із часів її навчання.

­- Ось ця квартира належить одній з подруг -­ її ім'я Віка Стороженко, -­ каже Віра Іванівна. ­- Ми їй дуже вдячні за допомогу. Перший час нам було важко звикнутися з думкою, що втрата власного житла та втеча з Донецька ­- це надовго. Знову ж таки, коли ми зрозуміли, що нам трьом нічого не загрожує, у Ірини почалась друга хвиля депресії через втрату чоловіка. У такому стані вона перебувала майже рік. Не виходила з дому, дуже схудла, майже весь час мовчала, і тільки Ангелінка якось могла її відволікти від горя. Але її подруги до нас приходили (та і приходять) майже кожен день. Вони допомогли мені влаштуватись на роботу в лікарню, Ангелінку пристроїли до дитячого садочку тут ось, на 5-­му Зарічному.

А згодом і Ірина, поборовши горе, влаштувалась на роботу в школу. Кривий Ріг став для цієї сім’ї другим домом, а люди, які їм допомагають -­ новою сім'єю.

­- Уже десять років ми живемо у цьому місті і щиро вдячні всім, хто нам допомагав та допомагає. Коли в 2022 році почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, нас охопив жах. Особливо страшно було, коли росіяни стояли в парі десятків кілометрів від Кривого Рогу. Але наші захисники відбили загарбників. і хоча йде війна, хоч ще і не видно їй краю, але я вірю в те, що ми, українці, вистоїмо у цій битві. Бо щоб хто там не казав ­- ми сильні люди, які цінують життя та свободу, -­ підсумувала вона.

Коли я виходив з квартири цих дивовижних жінок, то відчував себе якось спустошено. Все те горе, яке випало на їх долю, все це було неправильно і жахливо. Віра Іванівна, її донька та онука не заслуговували на ці нещастя. А таких сімей по Україні і за кордоном -­ мільйони...

Микола КОРІНЬ

18.06.2025