«Пані Руда»

У щоденній хроніці війни, серед новин про техніку, бої та стратегічні перемоги, є герої, чия робота є, можливо, найважливішою - рятувати життя під час інтенсивних обстрілів. Це бойові медики (парамедики, санітари, медичні сестри та брати) Збройних Сил України та інших силових структур.

Вони - перша і часто єдина надія на виживання для пораненого бійця, справжні ангели на лінії вогню, які несуть у собі ту дивну, але життєво необхідну суміш: просту віру, що завтра має настати, і доросле усвідомлення того, як легко ця віра може обірватися.

Бойовий медик - це не просто лікар чи медсестра, що працює у шпиталі. Це фахівець, який працює безпосередньо у бойових підрозділах: перебуває в окопах, на «нулі», у складі штурмових груп, ідучи на завдання пліч-о-пліч з піхотою чи десантниками. Їхня головна зона відповідальності - надання допомоги під вогнем, коли ризик загибелі найвищий. Вони вміють швидко зупиняти масивні кровотечі, забезпечувати прохідність дихальних шляхів, лікувати пневмоторакс, оперативно евакуювати пораненого до безпечної зони тощо.

Криворожанка Марина Погоріла – бойовий медик, відома серед побратимів за позивним «Пані Руда». Жінка, яка до війни працювала в анестезіології та реанімації 7-й лікарні, вирішила залишити цивільне життя, родину, роботу, дачу і пішла до ЗСУ, щоб захищати Батьківщину заради майбутнього своїх доньок, яким 11 та 18 років. Не кожен чоловік здатен на такий вчинок, але для Марини розуміння того, що вона зможе спасти не одну сотню життів тих, хто боронить Україну, було вирішальним.

Її рішення було не простим, адже її батькам було важко змиритися з вибором доньки. Марина, як мати, розуміє їхні переживання: залишити дім, спокій і безпеку – це той дорослий сум, який вона щодня несе в собі, але знає, що сьогодні її діти і вся країна потребують її фаху, її рішучості і, головне, її віри.

«Пані Руда» розповіла «Пульсу» про один випадок. Одного разу вона та її колеги прийняли важкого побратима, і як тільки переклали його на стіл, у нього зупинилося серце. Почалася реанімація, яка тривала 42 хвилини. Було неймовірно важко, але медики не зупинялися, вірили, молилися - і запустили його серце. Успіх на 42-й хвилині - це справжнє диво. Потім була важка евакуації до Зведеного медичного загону. І тільки там, в небезпеці, коли Марина вийшла на двір, вона відчула, як тремтять руки і ноги, як виходить увесь той неймовірний стрес, накопичений за майже годину відчайдушної боротьби. Саме у той момент прийшло повне розуміння: вона на своєму місці, вона потрібна тут, щоб рятувати наших захисників і підтримувати, бо, незважаючи на вік, вони всі для неї як діти.

Складнощі у роботі медика - це не лише ворожий вогонь. Це й фізична, та психологічна напруга, а також постійне недосипання, бо робота на «стабі» і на евакуації - це безперервний цикл виснаження: Марина чергує добу на стабілізаційному пункті, а наступні дві доби - на евакуації між стабом і ЗМЗ у Донецькій області. До цього додаються такі побутові виклики, як велика швидкість під час транспортування. Марина зізнається: перша складність для неї - це їзда на високій швидкості, її дуже захитує, але вона збирає волю в кулак і на швидкості 150-160 км/год мчить у кабіні «швидкої», іноді на колінах, спиною до дороги, нахилившись над побратимом в амуніції. Нахилятися важко, спина дає про себе знати, але потрібно вводити препарати, контролювати життєві показники – це фізичне виснаження, помножене на постійну тривогу. Але, каже Марина, інше то дрібниці; головне – виконати завдання: довезти пораненого живого.

Бойові медики є справжніми армійськими ангелами-охоронцями, і їхня присутність на фронті – це потужний моральний фактор, адже знання того, що поруч є людина, яка не залишить у біді й боротиметься за твоє життя до останнього, додає сил і рішучості бійцям. Вони не просто лікують рани - вони рятують синів, батьків, чоловіків, повертаючи їх додому.

Марина Погоріла, як і тисячі її побратимів та посестер, бачить закінчення війни в Україні - вільній, незламній державі з родючими землями та привітними людьми, вона впевнена, що наша держава має велике майбутнє.

Наші бойові медики - це люди, які знають ціну життя, і щодня доводять, що життя - найвища цінність, за яку варто боротися і під кулями.

 Микола КОРІНЬ

01.10.2025