АРМІЙСЬКІ БУДНІ БАТАЛЬЙОНУ «АРЕЙ»

З Вікторією Сімкіною в Кривому Розі я зустрівся випадково. Моя колишня колега по журналістському ремеслу була вдома на ротації. Зараз вона ­- молодший сержант, виконуюча обов‘язки прес­хофіцера ОШБ «Арей».

Переважно, я слухав Вікторію. Вона із захопленням розповідала про своїх побратимів ­ мужніх і хоробрих хлопців, які, не шкодуючи життя, зараз боронять нашу рідну землю. Ось її розповідь.

«Аміго»

З «Аміго» ми зустрілися на «стабіку», куди його привезли з пораненням.

­х Бог любить інтернатівських, -­ каже посміхаючись, -­ береже їх.

Хтось там, на небі, точно його зберіг.

Почався сильний обстріл, Саня заліг і натягнув на голову орківський «бронік», що валявся неподалік. Осколок увіп'явся в руку, якою притримував «бронік» на голові. Якби не це, було б влучання прямо в скроню.

«Аміго» в батальоні «Арей» з травня. Так сталося, що за два тижні до цього переніс операцію на шлунку. Ще не встигли зажити шви, а він уже пішов служити. І ніяка це не «бусифікація». Сам.

Багато розповідав про той бій, але більше про тих, хто поряд, і яких не знає в обличчя. Тільки їхні позивні. Такі відносини частіші між хлопцями на позиціях і тими, які цілодобово за моніторами на КСП координують все, що відбувається. Рація ­- єдиний спосіб комунікації.

-­ Є один, «Сатана», який щойно виходить на зміну, одразу з «плашок» воду кидає нам. Це на цивілці вода в легкому доступі, і її не цінуєш. Тут зовсім інша справа. Коли шоколадку скинуть, то взагалі свято! Одного разу енергетик прилетів. Ото радості було! А коли вологі серветки, то тут особливий кайф! Обличчя протер, і все ­- життя продовжується!

­- Вчора сиділа на КСП і чула вашу балаканину по рації. То капєц! Хіба ж можна так засмічувати ефір? -­ питаю його.

­- Ти права. Але розумієш, коли ти на позиціях, а в ефірі тихо, здається, щось трапилося, і не по собі стає. А коли балаканина, то легше. Ти знаєш, що не сам, що тебе підтримують, що допоможуть. То наче ниточка з життям, розумієш?

­- Шкода, що хлопці тільки завтра мобільний привезуть. Треба сестрі по­дзвонити. У мене ж нікого, крім неї, немає.

­- Тримай мій телефон. Номер пам'ятаєш?

­- Ти набери, бо пальці не слухаються.

Не вдалося зв'язатись. Саня засмутився трохи.

-­ Не переживай. Завтра привезуть телефон, -­ кажу я.

-­ Раніше ми не особливо часто спілкувались. Сам винен. У кожного своє життя. Знав, що вона є, і цього наче було досить. А як пішов воювати, вона мені телефон обриває, хвилюється. Зрозумів тепер, наскільки це важливо.

­- Ну, почекай, що лікарі скажуть, чи буде рука працювати. Якщо ні, не дай боже, спишешся. Наспілкуєтеся ще.

«Барвінок»

А ця історія про те, як «АРЕЙ» захопив у полон більше десятка представників «двухсотої» армії світу.

Наших на завдання вийшло шестеро ­- «Черчель», «Барвінок», «Борода», «Ярий», «Нестор» і «Татарин». У ході виконання хлопці натрапили на ворожий бліндаж. Зайшли в нього і побачили трьох росіян. Ті спочатку прийняли хлопців за своїх, але довго в цю гру не пограєш, і без зайвих силових реверансів «Барвінок» видав короткий спіч:

-­ Жить хотите, пацаны? Тогда не прикасаемся к оружию и ведем себя тихо. Нам вас убивать нет никакого смысла. Нам есть смысл доставить вас живыми для обмена на наших хлопцев. Будете нормально себя вести -­ окажетесь в нашем плену. Бояться нечего ­- насиловать и пытать никто там не будет. А будете нас нервировать -­ рука не дрогнет!

Незгодних не було.

Наших перед цим помотало нормально. Ні їжі, ні води вже. Запитали у полонених, чи є що у них. З'ясувалося, що теж нічого, але три дні тому троє їхніх пішло за попов­ненням запасів. Опа! Ще троє!

­- Ну, будемо чекати разом!

Через короткий час ті троє з'явилися. Теж не одразу зрозуміли, що відбувається, і слухняно виконували накази «Барвінка»:

-­ Привет! Давай подер­жу автомат, а ты проходи, отдыхай.

Тепер стало шестеро орків проти п'яти наших. Було прийнято рішення частину вивести. Їхніх трьох повели двоє наших. Троє ж ареєвців залишилося охороняти решту. Купою в одинадцять чоловік було йти небезпечно, тому і розділилися.

Тим часом «рашики» на їхньому командному пункті почали щось підозрювати. Вони періодично виходили на рацію і питали, чи все на тій позиції нормально. А полоненим було чітко проговорено, що жодним словом не повинні виказати дійсний стан справ, інакше... Консенсусу досягли без застосування сили, і ті відігравали відмінно.

«Орки» піднімали «пташки», ставили якісь примітивні завдання, виконання яких мало довести 4­-5­-0, по­-нашому. Ситуацію хлопці тримали під жорстким контролем, але, якщо відверто, полонені і самі не намагалися порушити консенсус.

Далі ставало все цікавіше ­ посильні почали з'являтися. Тобто на їхньому КСП було прийнято рішення прислати «перевіряючих». П'ять разів, по одному, з кількагодинними інтервалами з кущів з'являлася озброєна особина в їхньому однострої, на яку вже чекали. Схема залишалася та ж сама:

­- Привет! Давай подержу автомат, а ты проходи, отдыхай.

Три доби тривало це полювання, поки з'явилася можливість пробиратися до своїх. Та й орки не такі дурні, як хотілося б. Почали крити всіма можливими засобами. «Барвінок» приймає рішення зніматись.

­- Будем идти. Уговаривать никого не собираюсь, жизнь спасать тоже. Хотите, чтобы свои же не забаранили, ­- двигаемся быстро и выполняем все команды, -­ сказав він.

Першим пішов «Барвінок», потім полонені, за ними ­- двоє побратимів. Так троє вели вісьмох.

­- Як ви там уживалися три доби?! Їх же втроє більше було! Невже вони не намагалися втекти, знищити вас врешті­-решт?

-­ Ні. Сила слова. Чесно, тільки одного прикладом махонув, бо мені здалося, що він хоче відкрити вогонь. А у нього просто пасок автомата закрутився навколо руки, і він намагався швидше його скинути, щоб віддати мені потримати та піти відпочивати. Я їм просто пояснював, що буде, якщо... А чого може не бути. Вірили. Нам здалося, що вони самі не сильно хотіли повертатися до своїх. Та й чого рипатись. Ми по-­людськи ставилися до них. Наші скидали нам із дронів воду і їжу. Ми чесно ділилися з ними. Обмінний фонд ­- те, про що ми думали, не більше і не менше.

-­ І жодного разу не зривалися, шоб в пику заїхати?

­- А сенс? Коли в бою ти знищуєш ворога -­ норм, бо війна. А коли він беззбройний, залежить від тебе, а ти «в пику» ­- що хочеш показати? Не моє то. Ми ж люди, так?

«Танцор»

Знайомтесь -­ Сергій Тимошенко, позивний «Танцор».

Коли йому було 10 років, бабуся відвела хлопчика до Народного ансамблю дитячих мініатюр «Жарт», що в ПК Північного комбінату Кривого Рогу. Сергій закохався в танці одразу, тому очевидним було майбутнє ­ Дніпропетровське училище культури. Ще до отримання диплому його помітив керівник Заслуженого академічного ансамблю пісні і танцю «Донбас» і запросив до себе. Це було визнанням, адже в ансамблю був рік народження 1937­-й і неабияка популярність.

І почалося. Від відкриття «Донбас Арени» ­ до закордонних гаст­ролей. Далі ­ запрошення працювати за кордоном. Яких тільки країн немає в переліку гастрольної діяльності Сергія!

До речі, в літаку до Китаю «Танцор» познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка теж летіла працювати за таким же контрактом, як у нього. Але родзинка цієї історії в тому, що за кілька років до знайомства Сергій побачив її фото в соціальних мережах і сказав другу: «От на цій дівчині я б одружився!».

Потім був 2014­-й. Він хотів іти добровольцем, але друзі, з якими збирався, відмовили, бо хлопець мав їхати в Молдову, звідки родом була наречена, щоб одружуватися. Застряг там на кілька років.

Потім був 2022­-й. Знову пішов до військомату, та його не взяли. А пізніше обрав «АРЕЙ».

­- Як тобі після такого визнання, овацій, заробітку, опинитися в брудних окопах, зі зброєю, коли навколо пекло і часто немає що поїсти? ­- питаю в нього.

-­ Все це настільки, виявляється, неважливо! Значно важливіше, що ти дихаєш, що побратими твої дихають. Щастя не в кількості грошей чи дорогих тачках. Щастя ­- зігрітися чашкою гарячого чаю на вісім чоловік по два ковтки на кожного. А ті, з тачками, в дорогих ресторанах, ­- нещасні люди. У них є друзі, поки є гроші. Щастя ­- сонце бачити! І ця переоцінка цінностей можлива лише тут.

Пол

НАТО не розглядає вторгнення десятка безпілотників на територію Польщі як атаку, повідомляє Reuters джерело в альянсі.

А Пол розглядає. З 2014-­го розглядає вторгнення росії на територію України як атаку на весь цивілізований світ і небезпеку для нього.

Цей велетень спортивної статури ­- професійний військовий армії Великої Британії родом з Лондона. Має вісім поранень. Передостаннє отримав в Хорватії, а останнє -­ вже під Соледаром. Потрапив під обстріл ворожого танку. Довго лікувався і знову повернувся. В «Арей». Був з нами на всіх значимих напрямках.

Хлопці ставляться до Пола з великою повагою. І я - ще й тому, що як не приїдеш, він завжди то з віником, то з ганчіркою, то на кухні лад наводить.

Пол активно вчить українську і трі­і­ішечки нею спілкується. Дещо смішненько, але мило. Розуміє майже все, а от говорити... Навмисно з усіма починає спілкування українською, щоб практики було більше, і його злить, коли співрозмовники намагаються згадати весь свій запас англійських слів, типа, щоб спростити комунікацію. Та Пол не хоче спростити, він хоче навчитись розмовляти мовою побратимів, мовою країни, яку приїхав захищати.

-­ А чому ти вирішив приїхати до нас? -­ питаю в нього.

­- Бо я хочу допомогти зупинити росію на дальніх підступах до своєї країни, ­- відповів.

­- Дивно. Ти це розумієш, а більшість -­ ні. Уряди потужних сильних країн не розуміють. Чому?

­- Не зовсім так. Всі мої друзі в Лондоні розуміють, ті, з ким служив у британській армії, теж розуміють. А уряди... Мене це розчаровує. Одні розмови, співчуття, обережність і ніяких дій.

­- Твої друзі сильно допомагають «Арею». Ти взагалі створив потужний канал постачання гуманітарної допомоги.

­- Так, але цього замало. Я хочу на позиції, постійно прошусь туди, та існує мовний бар'єр. Я це розумію, вчу українську, бо впевнений, що лише в бою можна щось змінити, лише на позиціях ­- справжня допомога.

Редакція газети «Пульс» висловлює по­дяку ОШБ «Арей» за допомогу в підготовці матеріалу.

Вікторія Сімкіна, Єгор Добридень

08.10.2025