Шеф-кухар, який став воїном
У свої тридцять сім років наш земляк Денис Дмитренко, шеф-кухар та ресторатор за професією, жив насиченим життям. Його професійна стежка була визначена пристрастю до кулінарії. Він був не просто шеф-кухарем - він був ресторатором, людиною, яка створює атмосферу, що вміє перетворити набір інгредієнтів на мистецтво, а звичайний заклад - на успішний бізнес.
Денис був власником затишної та популярної піцерії. Його професійний досвід надзвичайно широкий: він працював у відомих ресторанах, зокрема, в київських. Його руки знали, як замісити ідеальне тісто і як керувати командою, що працює, мов годинник, на піку замовлень.
Але професійний успіх - лише частина картини. Денис був глибоко сімейною людиною, виховував доньку і дуже цінував свою родину.
А момент, який він пам’ятає з особливою гостротою й який залишився в його серці як останній день безтурботного щастя, припав на день народження доньки, коли він почувався найщасливішим чоловіком і батьком, чиє життя було ідеальним. Він і подумати не міг, що це був останній спільний день народження його дитини. Наступного ранку він поїхав на роботу, і менш ніж за місяць мирне життя припинилося.
Катастрофа сталася 24 лютого 2022 року. Війна вдарила не лише по його бізнесу, а й по його сім’ї: загинув брат, розстріляний росіянами з БМП під час спроби виїхати до Лозової Харківської області. Ця втрата стала болісним початком.
Того ранку, спостерігаючи за потоком людей, що масово залишали Кривий Ріг та інші міста, в очах Дениса сформувалося усвідомлення обов’язку. Його переконання було непохитним: він мусив залишитися й боротися за свободу, за незалежність і за свою рідну землю. Так шеф-кухар, ресторатор і батько змінив свій білий кітель на піксель, а кухонний ніж - на зброю.
Його шлях у війську розпочався в 101-й бригаді охорони Генерального штабу України. Йому дали позивний «Кухар». Він швидко освоїв нову реальність, отримав звання молодшого сержанта, виконував бойові завдання на Донецькому напрямку, пройшов першу ротацію в місті Торецьк, неподалік від Бахмута. Фронт став суворою школою, а найтяжчим уроком була втрата першого побратима. Це був момент, коли війна перестала бути заголовком новин і стала жахливою, кривавою реальністю - із болем, страхом і жагою помсти за брата та за зруйноване життя.
Після першої ротації в 2023 році Денис перевівся до 111-ї бригади ТрО, де обіймав посаду командира відділення 1-ї роти 110-го батальйону. Підрозділ перебував на відновленні на Волині, де Денис, вірний своєму покликанню, увесь вільний час присвячував приготуванню смачних обідів і різноманітних салатів для побратимів.
Проте цей спокій тривав недовго. Уже в грудні 2023 року його відправили на навчання до Великобританії для проходження курсу командира відділення бойових дій. За 45 днів він удосконалив свої навички й у січні 2024 року повернувся до підрозділу, який готувався до другої ротації.
Напрямком цієї ротації став Донецький регіон, а саме: околиці Часового Яру. Саме тут, виконуючи бойовий наказ, Денис отримав своє перше поранення. Разом із побратимами вони перейшли переправу й дійшли до краю лісової посадки. Під час бою побратим із позивним «Кезя» отримав тяжке поранення. Завдання винести його стало пріоритетом.
У якийсь момент група опинилася в логові ворога - це стало другим великим випробуванням у житті Дениса, коли він усвідомив неминучість бою не на життя, а на смерть. Події розвивалися стрімко: «Кезя», попри важке поранення, першим відкрив вогонь, Денис - другим. Коли в нього скінчилися набої, у пам’яті спливли уроки, отримані в Великобританії тактика переформування. Почувши хруст гілок, Денис без роздумів почав кидати гранати й дострілювати ріжки побратима. У цей момент по позиції спрацювала мінометна батарея, і він отримав поранення лівого боку. Осколки пробили бронежилет, розірвавши РПСпояс. Денис відчув справжній смак крові, дикий гул у вухах і гаряче, болюче печіння, але побратим «Мамай» оперативно надав першу медичну допомогу.
Бойове завдання було виконане, і «Кезя» першим потрапив на евакуацію. Денис поїхав на другій машині. Він лікувався в шпиталі майже пів року. Після виписки, пройшовши ВЛК та отримавши обмеження, повернувся до 111-ї обрТрО, де обійняв посаду старшого кухаря. І працює там донині.
Сьогодні Денис Дмитренко - людина, яка балансує між двома фронтами: зовнішнім (захист країни) і внутрішнім (збереження власного особистого життя). Він знайшов нове сімейне щастя, одружившись під час війни - 18 листопада 2022 року.
Денис зізнається, що зараз у їхній родині непростий період, і він щиро просить вибачення за свою поведінку останнім часом, розуміючи, як важко дружині бути його опорою. Він підкреслює, що вона перша й головна у його житті, вона і є його теперішня сім’я.
Водночас донька Дениса перебуває далеко: колишня дружина з дитиною виїхала за кордон ще до повномасштабного вторгнення та знайшла там інше життя, у якому, за словами Дениса, місця для нього вже немає. Цей розрив ще одна гірка ціна, яку він платить, і це постійний, але прихований біль воїна.
Після перемоги Денис Дмитренко має намір продовжити службу в ЗСУ. Він не планує повертатися до ресторанного бізнесу. Військова справа стала його свідомим вибором і покликанням, а обов’язок новою професією.
Величезна мрія Дениса - це родина, і він готовий зробити все заради неї. Він налаштований битися до останнього подиху за свою Батьківщину, свою родину та свободу. Його найголовніше бажання - наша перемога!
Микола Корінь
29.10.2029