Костянтинівка на межі виживання: історія однієї родини

5-0Протягом багатьох місяців місто Костянтинівка Донецької області перебувало у статусі прифронтового форпосту, звикаючи до постійної, але керованої загрози. Однак із літа цього року ситуація набула катастрофічного загострення через початок систематичних авіаційних ударів керованими авіабомбами (КАБ) та дронами­камікадзе типу «шахед» російської армії.

Такі цілеспрямовані та руйнівні атаки перетворили повсякденну небезпеку на тотальну гуманітарну кризу, вивівши місто на межу виживання. Інтенсивність обстрілів і колосальні руйнування, які несуть КАБи, призвели до нової, масованої хвилі вимушеного внутрішнього переміщення. Тисячі мешканців, які трималися до останнього, зараз поспіхом покидають Костянтинівку, а сусідній Слов’янськ став їхнім головним місцем притулку.

Зараз я перебуваю в Слов’янську, де 10 листопада став свідком цієї трагедії: в одному з гуманітарних хабів міста мені довелося зустріти родину, яка щойно прибула з Костянтинівки. Це мати Вікторія та двоє її дітей ­- Даша й Ольга, 12 і 8 років. Вони були змушені покинути свою домівку. Ми розговорилися. Вікторія родом із Хмельниччини, і мені було незрозуміло, чому вона не виїхала з дітьми до родичів раніше.

-­ Вікторіє, чому саме зараз ви вирішили покинути домівку в Костянтинівці? -­ питаю її. -­ Ваші ж батьки живуть у Хмельницьку, і ви звідти родом.

-­ Так, я народилася у Хмельницьку, - відповіла вона. -­ Закінчила Донецький державний університет управління за спеціальністю «Міжнародний менедж­мент». Там ми й познайомилися з моїм чоловіком. Сам він родом із Маріуполя і з початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року вступив до лав ЗСУ як доброволець. А ми з дівчатками переїхали у Костянтинівку. Територіально це було недалеко від місць дислокацій мого чоловіка, і ми мали змогу бачитися з ним під час його відпусток. Але тепер усе дуже змінилося на гірше, і Костянтинівка постійно перебуває під російськими атаками. Жити там стало вкрай небезпечно. Ось чоловік і наполіг на тому, щоб я з донечками переїхала до батьків у Хмельницьк.

-­ Розкажіть, будь ласка, про ситуацію у Костянтинівці, ­- попросив я.

-­ Дуже там зараз важко та страшно. Постійні прильоти керованих авіабомб (КАБ) стирають місто з лиця землі. «Шахеди»… Та зараз уже й звичайні ударні дрони постійно атакують місто. У Костянтинівці вже немає ні світла, ні води, ні газу. Ми з дівчатками виїхали звідти вчора вранці. Нам дуже пощастило, що сусіди також вирішили поїхати до родичів у Київ, і в них є мікроавтобус. Тож нас довезли до Слов’янська. А ми плануємо їхати у Хмельницьк сьогодні після обіду. Дуже було шкода покидати місце, до якого звикли за майже чотири роки ­- я винайняла в Костянтинівці порожню квартиру і поступово докупила туди меблі та техніку. Але вибору немає. У мене діти, і треба думати насамперед про них. Забезпечення продуктами харчування також зараз величезна проблема у Костянтинівці. Допомагало те, що побратими мого чоловіка збирали для мене й дівчаток свої сухпайки, а періодично чоловік із товаришами завозив нам продукти додому. Коли він востаннє приїхав до нас, домовився із сусідами, щоб вони забрали мене з дівчатками до Слов’янська.

Побажавши Вікторії та її дітям щасливої й безпечної дороги, я вийшов з приміщення, де одночасно перебувають сотні людей ­ дорослих і малих. Тих, хто тікає від жахіть війни, яку нам нав’язала росія. Дивлячись на засмучені та розгублені обличчя цих людей, я зі смутком згадав наше минуле життя - те життя, яке було в Україні до 2014 року, коли ніхто навіть уявити собі не міг, що народ, який і досі називає себе братерським, прийде на нашу землю з одним лише бажанням ­ вбивати українців за те, що вони хочуть бути українцями і жити на землі, де жили їхні предки.

Микола КОРІНЬ

12.11.2025