Реабілітація душі

Ользі зараз дуже важко. Морально. Чоловік прийшов із фронту, був поранений, переніс кілька операцій на правій руці. Пальці на ній не згинаються досі. Лікарі нічого не кажуть, просять набратися терпіння.

До цього чоловік ще отримав контузію. Постійно ходить дратівливий. З ранку до вечора. Ольга, щоб його відволікти від сумних думок, просить іноді позайматися із сином. Зробити з ним уроки чи просто піти погуляти увечері на вулиці.

Чоловік нічого не хоче. Не хоче займатися із сином, не хоче ходити магазинами, не хоче піти до психотерапевта або продовжити відновлення в реабілітаційному центрі. Там, де з ним займатимуться лікарі, і, можливо, до пальців повернеться чутливість.

А нещодавно чоловік накричав на сина. Коли Ольга почала захищати хлопчика, чоловік замахнувся на неї. Але не вдарив. Поки що.

Вона почала боятися чоловіка. Приходив друг сім‘ї,  умовляв її чоловіка. Казав, що так не можна, треба тримати себе в руках. Що всі розуміють, як йому складно після фронту та поранення прийти до тями. Той на нього накричав, відповів, що ні … вони не розуміють. Що йому іноді хочеться лізти на стіну від безсилля.

А іноді він просто не розуміє, де він знаходиться і що робити далі. На свій рідний гірничо­збагачувальний комбінат його не беруть. Слюсар найвищого розряду, у якого не працює рука, нікому не потрібен.

Син більше не підходить до батька, намагається ні про що його не просити. А Ольга спить окремо від чоловіка, в іншій кімнаті.

У квартирі темно, і не тому, що вкотре вимкнули світло. Темно від нерозуміння, злості та безсилля. Війна пройшлася черговою криворізькою родиною. Не пошкодувала, зіпсувала стосунки подружжя, втрутилася в сімейну ідилію і пішла в гості до інших. Таких доль безліч, вони розкидані по всій країні, і це ще не кінець. Ольга питає у мого знайомого психотерапевта, як жити далі?

Якщо все, що цінувалося раніше, чоловік, який пройшов Авдіївку та Покровськ, не сприймає. Від слова зовсім.

Якщо хтось думає, що час лікує, то це не завжди спрацьовує. А сама вона, скаржиться Ольга, просвіту не бачить. Піти не може ­ любить. Так, дуже. Але воно, це кохання, чомусь не рятує. А хочеться жити, як раніше, як це було до війни.

Ольга сидить на лавці із сином. Додому йти не хочуть. Під будь­яким приводом відтягують цей момент.

­- Я боюся дивитись у вічі чоловіка. В них одночасно страх, злість і розпач. Жити після цього не хочеться.

Єгор Добридень

03.12.2025