ЛЮБОВ ПІД ГУРКІТ ТАНКІВ ТА ШАХЕДІВ

На війні, коли на кожному кроці на тебе чатує смерть, важко думати про щось інше. Наприклад, про мамині смачні пиріжки, про дітей, які підростають без тебе, про банальну поїздку до моря. Але буває й таке, що поряд зі смертю, холодом та багнюкою ходить любов. Так, любов, яка виникає звідкись і вражає своїми стрілами Амура і тих, хто про це навіть не думав. Таке життя, не знаєш, що з тобою відбудеться не через день, а через годину. І якщо ти впіймав сонячного промінчика, то вже не випускаєш, а тільки пестуєш почуття. Любов тут помножена на п‘ять, тому що не знаєш, чи повернешся завтра з бою.

Мірослава та Антон ­- бійці окремого штурмового батальйону «АРЕЙ». На війні ­- не перший день. Вони познайомилися під час гуркоту ворожих танків та шуму набридливих шахедів. І закохалися одне в одного так міцно, що навіть на позицію просяться завжди разом. Говорять, коли бачать одне одного -­ стає легше.

 

Перші враження від знайомства з Мирославою

Коли ми познайомилися з «Лісою», вона здалася мені зверхньою і самозакоханою. Чому? А хто зна! Буває таке, коли виникає якесь ставлення на пустому місці -­ і все тут.

Наше спілкування зводилося довгий час до «доброго дня ­- вітаю». А потім ми розговорилися. І зараз публічно визнаю, наскільки я була неправа! Особисто вже покаялася.

Ця гарна, рудоволоса, статна дівчина дуже мудра і глибока. А ще талановита. Мирослава вже була, практично, на злітній смузі до успіху. Вона сама пише пісні, причому і музику, і слова. ЇЇ кар‘єра набирала обертів за кордоном. Якби один сусід не з‘їхав з глузду.

Перше, що зробила Мирослава, пішла до військкомату. Але їй сказали: або вона йде до лав, щоб готувати їжу, або ­- до нових зустрічей. Радувати побратимів смачненьким ­ дуже важливо, та цього дівчині було замало. «Ліса» купила колонку і поїхала по вулицях європейських міст співати пісні, щоб заробляти гроші. Не собі. Вона активно зайнялася волонтерством.

Потім знову почала грюкати в двері військкомату і вивчилася на парамедика. ЇЇ було направлено в один із батів для проходження служби, та ту рудоволосу відьму не влаштовувало, що підрозділ не відправляють в зону бойових дій, і Мирослава перевелася до «Арею».

У нас вже вона пережила всяке різне! «Ліса» зізнається, що жодного разу їй не було страшно. За себе -­ жодного. За побратимів ­ і не злічити ­ скільки разів боялася. Каже, що з дитинсва має притуплене відчуття страху.

­ Хоча, ні! Одного разу було страшно! В туалеті. Боялася, щоб побратими не побачили в такому непривабливому вигляді, якщо «прилетить» в невідповідний момент.

Словом, від Мирослави добре заряджатися. Як від батарейки. Хочете зарядитися? Пропонуємо вам просто послухати нашу розмову про дівчаче. Про очікуване зіркове майбутнє і неочікуване однострійне теперішнє.

А які в неї пісні!!! А як вона співає!!! Мурахи оселяються надовго...

Перше інтерв‘ю з Мирославою

Побачила хлопців, які ховаються від армії. І пішла на війну. Захищати і їх теж.

­ Мирославо, чому у тебе позивний «Ліса»?

­- «Ліса» ­- не тільки мій позивний, а ще й сценічний образ. Мене знають у вузькому музичному колі, як «Міра Ліса». Перше слово потім від’єдналося само собою. Коли я волонтерила, хлопці називали мене «Лісою». Напевно, через руде волосся. У мене навіть вії були нарощені у стилі лисички -­ з хвостиками і теж руді.

­ Розкажі про своє волонтерство, з чого все почалося?

­- Я до війни була співачкою, ведучою заходів і писала пісні. Коли почалася війна, поїхала за кордон. І досі не знаю чому. Побула на чужині два місяці і зрозуміла, все це не моє. Подумала, чим я можу бути корисною для країни, хлопців, які на передовій. Приїхала додому, пішла до військкомату, але мене звідти прогнали. Сказали, що і без мене є кому боронити рідну землю.

Хто ж тоді знав, що цього патріотичного запалу від чоловіків вистачить на перший рік війни. І що потім ТЦК будуть «ловити» людей на вулицях.

­ Ти знову поїхала за кордон?

-­ Так, купила колонку і стала вуличним музикантом. Виступала в декількох країнах безпосередньо на центральних майданчиках. Збирала гроші і віддавала всі на потреби ЗСУ. Згодом робила це через один з благодійних фондів.

­ Це швидко набридло?

­- Я непосидюча дівчина. Повернулася додому, стала їздити з групою волонтерів до прифронтових та деокупованих населених пунктів. Привозили все за запитом, все необхідне, чого потребували люди та військові. З багатьма з них завела знайомство. Вони мені і допомогли мобілізуватися в один із військових підрозділів.

­ Військовому ремеслу ти вчилася по ходу?

­- В мене не було дотичної професії, тому пішла вчитися. Пройшла спеціальні курси з тактичної медицини. Далі був навчальний підрозділ і розподіл до бойового 237-­го мінометного батальйону. В якості медика. Пройшло кілька місяців, і я зрозуміла, що тільки гаю час. Я прийшла воювати, а мені не давали жодних серйозних завдань.

І коли з’явилася можливість перевестися в штурмовий батальйон, я довго не вагалася. Причому я була єдиною серед моїх побратимів-мінометників, хто висловив бажання перевестися в штурмовий підрозділ. Так я опинилася в «Ареї».

­ Як швидко ти адаптувалася до іншого життя? Раніше у тебе були сцена, вогні, вечірні сукні. А тут ­ кров, багнюка, смерть…

­- Вогні є і тут, їх тут достатньо. Моя нинішня форма не гірша за сукню. Всі говорять, що вона мені лічить. А сцена -­ це поле битви…Звичайно, складно порівнювати, але я не звикла жалітися.

Я росла у звичайній родині, я звикла до всього, і головне ­ я не змінилася. Залишилася такою ж дівчинкою, якою була. Не зачерствіла душею, хоча приводів було багато. На те вона і війна.

­ Комбат скаржився, що тебе завжди треба зупиняти, що ти лізеш вперед.

­- Так, він говорить, що я «ненормальна». Я завжди виходжу на позицію, коли треба, навіть позачергово. Не шукаю спокійного життя. Але, мене бережуть, адже я медик. Медиків мало на передовій (і їх кількість, на жаль, скорочується).

­ Повернемося в довоєнне життя, перед кар’єрою співачки ти щось закінчувала?

-­ Всі мої освіти -­ незакінчені. Я вчилася на учителя фізики та математики ­- не закінчила. Хотіла бути бухгалтером, теж кинула. Я шукала себе. А потім зрозуміла, моє покликання ­- вокал і написання пісень.

Працювала в розважальних закладах. А потім роботодавці сказали, ти така балакуча, мікрофон в руках умієш тримати, спробуй себе у ролі ведучої вечорів. У мене вийшло.

­ Тобі страшно знаходитися на передовій?

­- Страшно?.. Не знаю, складно визначити цей стан. А коли страшно? Я з дитинства ніколи не була боягузкою. Ви знаєте, страшно більше не за себе, а за своїх побратимів. І ще невідомість лякає. Ось ми з вами тут сидимо в хаті, а сюди теж може «прилетіти» будь якої миті.

До речі, я так отримала крайню свою контузію. Сиділа я в хаті, і поряд розірвався снаряд. Так ось вибухова хвиля вибила з вікна цеглу, і мені «прилетіло» в потилицю.

А ще була ситуація, коли ми сиділи в окопі з хлопцями. І не було зв’язку. Я вилізла на гору, щоб спіймати хвилю, і в цей момент ворожий танк зробив постріл. Я вчасно скотилася назад. Коли дим розсіявся, побратими мені сказали все, що вони про мене думають.

Причому нормальних слів не було (сміється). У мене кілька контузій. Загалом, у мене з дитинства притуплене почуття страху.

­ Не пожалкувала ні разу про свій вибір пов’язати себе з армією?

­- Жодного разу. В Україні моя сім’я, вони нікуди не поїдуть з країни. І не збираються. Чекають на моє повернення. Я не можу їх підвести. Мій батько говорив, що у нього «дві квіточки» ростуть, і нема кому йти на війну. А я вирішила інакше. І на правах старшої доньки пішла на фронт.

По­-друге, я була впевнена у собі, що не тільки можу кашу варити чи сидіти з документами. А можу більше. А ще ­- я живуча, фізично розвинута, колись займалася спортом, не боягузка, психологічно міцна. Маю якийсь досвід у мирному житті, були моменти, коли мені було важко, але впоралася. Так чому б ні?

А ще побачила хлопців, які ховаються від армії. Вирішила, їх треба захистити, зайняти їх місце. Я тут приношу користь, я сильна людина.

Перші враження від знайомства з Антоном

«Лістік» ніколи не істерить. Ні­-ко­-ли! По рації завжди стриманий і чіткий. При виконанні завдань також. При особистому спілкуванні завжди з такою от посмішкою, як на фото. Ніби все йому дається легко, та це далеко не так. Кожного разу, на кожній бойовій операції, Антону здається, що гірше вже не може бути, та де там! Попереду ­- чергова операція, і знову ті ж відчуття.

Чи буває йому страшно і сумно? О, та­а­ак! Відчай є частим. Та «Лістік» вимикає емоції і вмикає голову. Тому і живий. І з пацанячим запалом розповідає про все, чим жив на позиціях.

У нього дивна здатність завжди потрапляти в оточення. Не так давно було, що рашики вже майже оточили наш навеличкий загін. Дуже невеличкий, бо наших було чоловік десять, а тих ­ в рази більше. Та «Лістік» дав команду хлопцям розтягнутися і зайняти оборону. Вони так розтягнулися, що оточення стало неможливим фізично. Ще й вулицю тримали рекордно довго, до прибуття допомоги.

Були випадки, коли не залишалося ні води, ні іжі. І патронів -­ лише шість пачок. При цьому непреривний вогневий контакт тривав з шостої ранку до шістнадцятої години. На руках 15 поранених, і вони, 2­-3 чоловіки -­ лише контужені -­ носилися по позиції. Вистояли. І поранених винесли. Полонених, щоправда, привести не довелося.

-­ Одному життя подарував. Захопили те чмо в полон, а тут штурм почався жорсткий. Планував доставити, та нафіга він, щоб тягатися з ним? Зв‘язав і залишив в укритті. Якщо свої його не обнулили, то вижив. А ще один був, дурником прикидувався, телефон «чистий», та зрозуміло стало, що «жирний» тип ­- офіцер якийсь. От його я сильно хотів комбату подарувати. Вже вели в «броню». Та їхня FPV-­шка йому кінцівки повідривала. І помер офіцерчик «героїчно», за вироком своїх же.

Крім руснявого непотрібу, були проти нього й «ахматівці».

­- «Хахол, сдавайся!» -­ оруть, як дурні. А одного затрьохсотиш ­- і всі тікають! Звела Антона військова доля і з корейцями: вони якісь відморожені! Обличчя кам‘яні, стріляєш в нього, а він і не прихиляється! Зручний тип!

­ Так у них же підготовка класна, кажуть?

-­ Ну, яка підготовка?

­ Фізична в тому числі.

-­ Бігають добре? То хай собі бігають! Їм нічого не залишається. Найкраща підготовка в «Ареї». Якби ті, хто в Кривбасі, не носили спідниці, а прийшли до нас, то стали б справжніми чоловіками. Бо ми ­- не залізні. От я вже потроху розсипаюсь, а запчастин нема.

Та пацани з Кривбаса рубляться до останнього!

Інтерв‘ю з Мирославою та Антоном

­ Як ви познайомилися ?

-­ (Мирослава) Я перейшла в батальйон «Арей», і ми познайомилися в підрозділі, в якому я зараз служу. Нічого цікавого не було, я прийшла сюди медиком і зустріла його в перший же день, коли мене знайомили з особовим складом.

­ Перші враження?

-­ Він одразу засоромився, опустив очі, не дивився на мене, не балакав. Я потім помітила, що він був єдиним, хто зі мною не привітався.

­ Антон, твоє перше враження?

-­ (Антон) Як першокласник себе почував. Зайшла красива дівчина, я тільки з позиції прийшов, а тут вона, я в шоці був. Поплив, одним словом, навіть мову відняло.

­ А далі?

-­ (Мирослава) Проводили багато часу з ним, спілкувалися, я помітила, що він став приділяти мені багато уваги, часу, і якось воно непомітно поступово стало більш серйозним. Завжди разом, на тренуваннях, у вільний час, і навіть коли у нас була ротація на Кривий Ріг, там теж зустрічалися. Зрозуміли, що сильно кохаємо одне одного.

­ Коли Антон на позиції, як ти себе почуваєш?

­ (Мирослава) Ми пропрацьовуємо всі ситуації, загалом, ми обидва непосидючі. Люди, які в армії мають деградувати, стоять частіше на місці , не мають часу розвиватися. Ми разом намагаємося мотивувати одне одного і разом навчатися чомусь новому. Ми ростемо. Я що знаю, навчаю його, він, що знає, ­- мене. Ми завжди на одній хвилі.

Звичайно хвилююся, коли хтось з нас на позиції. Ми одне одного тримаємося, буває, що ми разом в одному місці. Мені легше коли я його бачу, знаю, що небезпечно, але коли не бачу його ­ важко.

-­ (Антон) Мені не спокійно, коли вона на позиції, а я тут. І тут не спокійно, сюди теж може «прилетіти». Про це намагаємося не думати. Сильно люблю її, здатний заради неї на все. Є мрія ­- хочу путіна вбити, та не дають мені до нього підступитися. Але це справа часу. Наберуся сил. Буду намагатися втілити це у життя. З цим покидьком у мене свої рахунки.

­ Ваші плани на після війни?

-­ (Антон) Жити добре, одружитися. Ми будемо весело жити і добре. Вона буде займатися своєю справою, я своєю. Я бачу це так. Наше кохання нікуди не подінеться. Воно тверде, як камінь. Війна загартовує почуття.

Країну свою, як інші, ми ніколи не покинемо, хіба що поїдемо відпочивати. А за що ми дралися тоді?

-­ (Мирослава) Я прийшла сюди захищати свій дім, щоб потім у ньому жити. Разом з коханим чоловіком. У нас все буде доб­ре. Ми сильні разом. І подолаємо ворога. А щодо планів, то, можливо, повернуся на сцену. В мене багато матеріалу про війну, про дружбу, кохання, звичайно. Буду писати пісні. І жити у вільній Україні.

Наші герої, Мирослава за позивним «Ліса» та Антон «Лістік» все ж таки знайшли час ­ між ротацією та поверненням на місце дислокації ­ і офіційно задокументували свої стосунки. Одружилися молодята в травні, зараз вони на одному з неспокійних напрямків, продовжують боронити землю. І паралельно будують плани щодо свого майбутнього.

Віта Сімкіна ­

молодший сержант,

в.о. пресофіцера ОШБ «Арей»,

фотографії ­ Костянтин Сологуб ­

військовослужбовець ОШБ «Арей»,

Єгор Добридень

 

Редакція газети «Пульс» завдячує ОШБ «Арей» за наданий матеріал.

17.12.2025