КРИВОРІЗЬКИЙ ХАРАКТЕР

Історія родини Андрія та Олени бере свій початок не з тривожних сирен лютого 2022 року, а на вісім років раніше, коли звичний ритм життя в квітучому Донецьку був розірваний появою російських найманців. Для успішного підприємця, який на той час мав власну фірму з ремонтів та будівництва, і його дружини, дитячого лікаря­-ортопеда, вибір був очевидним з першої хвилини.

Маючи чітку проукраїнську позицію, вони не могли і не хотіли миритися з окупацією рідного міста. Донбас і Крим Андрій та Олена завжди вважали невід’ємною час­тиною України, а ті хаос і насилля, що принесла з собою російська влада, викликали лише огиду та бажання захистити дітей.

Виїзд із Донецька в грудні 2014 року став для них справжнім випробуванням на міцність. Андрій уже тоді був у полі зору так званого «міністерства державної безпеки днр» через свою активну громадянську позицію. Його збиралися заарештувати, і єдиним шансом на порятунок стала наявність двох малолітніх дітей та важкий компроміс ­- за можливість вивезти сім’ю на підконтрольну територію довелося віддати свій автомобіль «Тойота Лендкрузер» як хабар місцевому чиновнику. Це була ціна свободи, яку Андрій сплатив без вагань, розуміючи, що жодне залізо не варте того майбутнього, яке він хотів дати своїм синам у вільній країні.

З Донецька до Кривого Рогу

Шлях привів їх до Кривого Рогу, адже Андрій сам із мікрорайону Даманського, і тут на них чекали його батьки.

Перші роки після переїзду стали часом великого родинного згуртування та справжнього випробування побутом. Батьки Андрія без вагань прийняли велику родину до себе, і довгий час сім’я з чотирьох осіб жила разом із старшим поколінням у звичайній квартирі, ділячи кожну радість і кожну тривогу адаптації до нового-­старого життя. Саме ця безумовна батьківська підтримка та тепло рідної домівки дозволили Андрію знову повірити у власні сили та розпочати професійний шлях фактично з попелу.

Згодом, завдяки неймовірній наполегливості та вмінню організовувати складні будівельні процеси, Андрій зміг не лише повністю відновити бізнес, а й при­дбати власне житло для своєї родини на тому ж самому Даманському. Він принципово хотів залишитися саме в цьому районі, де знав кожну вулицю, віддаючи шану своїм кореням.

Його нова фірма з будівництва та ремонтів швидко завоювала авторитет у Кривбасі, ставши надійним підрядником для місцевих гірничо-­збагачувальних комбінатів.

Життя увійшло в мирне русло: Олена продовжувала лікувати дітей, вкладаючи душу в кожного маленького пацієнта, Андрій розбудовував індустріальну міць міста, а сини зростали в атмосфері патріотизму та чесної праці.

Окремою сторінкою професійного життя Андрія стала робота з ГЗК Криворіжжя. У складних умовах війни обслуговування та ремонт промислових об’єктів перетворилися на справжній «економічний фронт». Андрій розумів, що надійна робота цехів та обладнання комбінатів ­- це фундамент життєздатності міста та стабільності держави. Його фірма здобула репутацію підрозділу, який здатен забезпечувати роботу індустріального гіганта Кривбасу навіть у найважчі часи, де кожен відновлений об’єкт є прямим внеском у загальну перемогу.

Маріуполь. Пекло, що гартує

Коли почалася повномасштабна війна, Андрій, який у молодості проходив службу в десантно­штурмових військах, не став чекати повістки. Його досвід та внутрішнє переконання в тому, що ворог має бути зупинений раз і назавжди, привели його до лав «Азову». Він став командиром гранатометного відділення і опинився в самому епіцентрі битви за Маріуполь. Це місто стало для нього місцем найважчих професійних та людських іспитів.

Андрій згадує, що чисельність ворога перевищувала їхні сили щонайменше в п’ять разів. Російська артилерія працювала методично і безжально, буквально стираючи Маріуполь із карти світу. Військовим доводилося воювати в умовах, де межа між лінією фронту та цивільним життям зникла ­- ворог без вагань нищив житлові будинки, де ввечері ще світилися вікна квартир і де ховалися злякані люди.

Андрій назавжди запам’ятав момент влучання російського КАБа у дев’ятиповерхівку, яка склалася як картковий будинок за лічені секунди, поховавши під собою більше десяти маріупольців.

В умовах повної блокади та постійних штурмів підрозділ Андрія опинився затиснутим у будівлі однієї з міських лікарень. Там вони тримали оборону майже місяць, перетворивши медзаклад на неприступну фортецю серед руїн. Російські танки намагалися розстріляти будівлю впритул, аби знищити захисників разом із пораненими, які перебували всередині. Саме тут знадобилася майстерність Андрія як гранатометника та командира.

В умовах щільної міської забудови він навчив своїх бійців підбиратися до ворожої техніки на критичну відстань у 50­-70 метрів. Це був величезний ризик, адже танки завжди супроводжувала російська піхота, якої було дуже багато ­ Андрій порівнює їх із тарганами, що лізли з усіх щілин без жодного жалю до власного життя. Проте українські воїни діяли рішуче та професійно: за місяць запеклих боїв за лікарню відділення Андрія знешкодило 12 ворожих танків. Використовуючи РПГ-­7 із тандемними боєприпасами типу «Резюме», вони довели, що навіть обвішаний активним захистом російський танк є лише вразливою мішенню для тих, хто захищає своє.

Бійці постійно опікувалися цивільними мешканцями: вони буквально під кулями розносили залишки своїх сухпаїв та останню воду людям, які тулилися в підвалах навколишніх будинків, розуміючи, що в цей момент вони ­- остання надія маріупольців на порятунок та ознака того, що Україна про них не забула.

Поранення, що не зламало

У 2024 році, під час виконання чергового складного завдання на Донеччині, Андрій отримав важке поранення ­- він підірвався на протипіхотній міні, внаслідок чого втратив ногу до коліна. Це поранення докорінно змінило його фізичне повсякдення, але не похитнуло його статусу справжнього воїна.

Після тривалого і болісного лікування Андрій прийняв тверде рішення не звільнятися зі служби, а перевестися на посаду інструктора в своїй же рідній бригаді.

Він чітко усвідомлює, що його унікальний бойовий досвід міських боїв та майстерність у знищенні ворожої бронетехніки зараз є життєво необхідними для новобранців. Сьогодні він передає ці дорогоцінні знання молодим захисникам, навчаючи їх тій самій холоднокровності, точності та витримці, які колись допомогли йому вистояти в маріупольському пеклі.

Родина ­- фортеця воїна

Родина в цей непростий час стала для нього непохитною фортецею. Дружина Олена виявила неабияку залізну волю та силу духу, очоливши будівельну фірму чоловіка за його відсутності. Вона не просто підхопила справи, а глибоко занурилася в складні процеси управління будівництвом та взаємодії з промисловими гігантами, аби справа життя Андрія продовжувала працювати, підтримуючи економіку Кривбасу та забезпечуючи стабільність для працівників, поки засновник фірми виконує свій найвищий обов’язок перед нацією.

Особливою гордістю та сенсом усього життя для Андрія є його сини, які стали його продовженням. Молодшому зараз 16 років, він навчається у гімназії №116, готуючись до дорослого життя у вільній країні.

Старшому синові -­ 19 років, він здобуває фах вчителя інформатики у Криворізькому державному педагогічному університеті, демонструючи дивовижну цілеспрямованість. Хлопець уже сьогодні проявляє ту саму батьківську закваску: окрім інтенсивного навчання, він самостійно винаймає окреме житло і працює охоронцем у нічні зміни на підприємстві, яке колись з нуля заснував його батько.

Такий приклад відповідальності та самостійності найкраще свідчить про виховання в цій родині. Це покоління молодих українців, які бачили обличчя війни ще дітьми в 2014­-му, але не зламалися, а стали свідомою частиною великого національного спротиву.

Родина, яка колись під тиском окупантів втратила дім у Донецьку, знайшла його знову в Кривому Розі, перетворивши це місто на свою нову, незламну фортецю. Вони ­- не просто біженці, вони ­ справжні патріоти.

Мрія

Зараз, перебуваючи у відпустці після чергового виснажливого етапу лікування та реабілітації, Андрій кожну хвилину проводить із рідними вдома. Він часто розмірковує про майбутнє держави і щиро вважає, що війна обов’язково закінчиться за столом справедливих перемовин, проте цей стіл має міцно стояти на фундаменті нашої спільної сили. Його мрія проста: якнайшвидше повернутися до мирного повсякдення, до коханої дружини та дітей, до улюбленої справи ­- будівництва нових об’єктів, відновлення промислової слави Кривбасу та великої відбудови всієї зруйнованої країни.

Історія Андрія та Олени -­ це велична епопея про те, як незламна віра в свою землю та всеохоплююча любов до своєї сім’ї здатні перемогти будь-­яку зброю та будь­-які випробування долі. Вони пройшли тернистий шлях від погроз сепаратистів і втрати всього майна до статусу шанованих мешканців Кривого Рогу та справжніх героїв оборони України, залишаючись при цьому неймовірно простими, щирими та відкритими людьми. Їхній приклад надихає, а їхня історія нагадує кожному з нас: Україна ­ це передусім люди, чию волю та прагнення до свободи неможливо зламати жодними обстрілами, адже вони точно знають, за що стоять і яке майбутнє будують для своїх дітей.

Микола Корінь

25.02.2026