СТАЛЕВИЙ «ДІД»: ШЛЯХ ВІД ПОЛОНУ ДО ВОЛІ

З Валентином Пономарьовим ми познайомилися в Кривому Розі, коли знаходилися на реабілітації. Його історія ­ це розповідь про силу духу, яка не підкоряється ані віку, ані випробуванням війни. У 62 роки він добровільно став до строю, пройшов запеклі бої, пережив полон і катування, але не зламався. Його шлях ­ це свідчення того, що справжня мужність вимірюється не роками, а вірністю своїй країні та побратимам.

Для Валентина Пономарьова, штаб-­сержанта 111-­ї бригади територіальної оборони, старість мала стати часом тихого спокою, заслуженого десятиліттями важкої праці. У його рідному Сватовому, місті на Луганщині, життя обіцяло бути мирним: гос­подарювання вдома, риболовля, виховання онуків. Проте доля, не питаючи дозволу, вписала його ім’я в літопис великої війни під позивним, який він носив не просто як ознаку віку, а як знак найвищої військової гідності -­ «Дід». Його історія ­ це не просто хроніка боїв, а дорослий, по­своєму сумний доказ того, що справжня мужність не має терміну придатності.

Ранок, що змінив усе

Ранок 24 лютого 2022 року в Сватовому не був схожий на жоден інший. О четвертій годині тиша, яка зазвичай панує над містом перед світанком, розірвалася першими вибухами. Валентин Анатолійович, людина з колосальним військовим досвідом, спочатку спробував обманути власну тривогу, яка вже кричала про небезпеку. У пам’яті ще були свіжі спогади про 2015 рік, коли в місті детонували склади з боєприпасами, тому рятівна думка про чергову технічну аварію здавалася єдиною соломинкою, за яку можна було вхопитися, щоб не вірити в найгірше. Але ілюзії розвіялися миттєво, коли над горою, де розташовувалися позиції ППО, небо розрізали інверсійні сліди двох ракет. Це була не помилка ­ це була війна, яка прийшла прямо до нього в дім.

Він не став чекати на офіційні папери чи заклики з телевізора. У свої 62 роки Валентин мав повне законне право закрити двері на замок, залишитися в безпеці та стежити за новинами з екрана. Проте внутрішній кодекс старого солдата не дозволяв такої слабкості.

Вирішальним став короткий дзвінок двоюрідному брату, який на той момент уже займався формуванням місцевої тероборони. Коли підтвердилося, що почалося повномасштабне вторгнення, Валентин Анатолійович заявив про свою готовність стати до строю. Він прибіг до батальйону одним із перших. Поява сивого чоловіка викликала паузу навіть у досвідченого командира, але після чесної відповіді про вік і статутного звернення сумнівів не залишилося. Військова лаконічність того ранку була найкращою характеристикою ситуації: «Дідові» просто дали автомат і відправили в окоп.

Шлях, загартований роками служби

Зброя для Пономарьова ніколи не була чимось чужим. Його знання металу та тактики загартовувалися роками: два роки строкової служби в Казахстані, школа прапорщиків у Севастополі, служба в суворих умовах Забайкалля на посаді командира взводу. Він відчував «дихання» зброї, розумів її мову ­- як вона працює, як вимагає догляду і як стає смертоносною. Навіть у цивільному житті, працюючи механіком, майстром та головним механіком, він ніколи не втрачав навичок, адже з 1977 року був пристрасним мисливцем. Цей досвід інженера та воїна згодом став вирішальним у сирих окопах Рубіжного.

Його мирне життя було взірцем стабільності, але приклад сина, який став заступником начальника поліції та вже виконував свій обов'язок на передовій, не давав батькові права на пасивність. Батько просто не міг вчинити інакше, навіть попри розпач дружини. Його слова про те, що він не може діяти по­іншому, були проявом того самого «дорослого суму» ­ усвідомлення, що жити із соромом від власної бездіяльності значно гірше, ніж зустріти ворога зі зброєю.

Сватове впало швидко, і Валентину Анатолійовичу довелося бачити, як місто затягує морок окупації. Його підрозділ висунувся на оборону Рубіжного. Це були неймовірно важкі тижні на трасах і в селищах Червона Попівка та Южне. Саме там «Дід» пройшов через свої перші контузії. Їх було п’ять. Кожен приліт 120­-го калібру чи танкового снаряда відгукувався в голові дзвоном і темрявою, але він щоразу повертався до строю. Навіть коли позиції батальйону перемістилися в район картонажної фабрики, де доводилося жити в льодяних підвалах, він залишався втіленням спокою.

«Дід» серед молодих

Бойові дії в Рубіжному нагадували справжнє пекло на землі. Танки окупантів Т­-72 та Т-­80 виїжджали на пряму наводку і методично, снаряд за снарядом, «розбирали» будівлі та вгризалися в бруствери окопів. Земля постійно ходила ходором, а зверху, як ненаситні стерв'ятники, висіли ворожі «Орлани», що коригували кожен постріл. У хлопців часто не було нічого, крім автоматів та кількох «мух», але «Дід» знав, як тримати дух. Він виснажував молодих бійців вимогами постійно чистити зброю, навіть коли ті засинали на ходу. Він знав: заклинений від пилу автомат у ближньому бою -­ це вірна смерть.

Трагедія сталася в районі селища Южне. Це було місце, де ворожі танки просто «перемелювали» українську піхоту. Коли один із молодих бійців зламався під психологічним тиском і відмовився виходити на чергування, Валентин Анатолійович мовчки взяв свій автомат. Він пішов на другу зміну поспіль під шквальний вогонь.

Бій тривав годинами: вибухи мін, свист осколків, що зрізали гілки дерев, і гуркіт гусениць, що наближалися. Валентин кілька разів був засипаний землею після близьких розривів, відкопувався пальцями, випльовував пісок і знову займав позицію. Коли настала ніч і зв’язок зник, він, знесилений і дезорієнтований черговим вибухом, натрапив на засідку. Повіривши в українську мову з темряви, він віддав автомат, а натомість отримав удар у голову. Його захопили колаборанти під керівництвом кадирівців.

В полоні

Перші години полону стали справжньою м'ясорубкою. Валентина, який ледь тримався на ногах, почали бити з особливою жорстокістю. Окупанти цілеспрямовано гатили важкими берцями по ногах, вигукуючи, що «старий більше не буде стріляти з коліна». Били прикладами в груди, від чого в легенях щось хруснуло, а в роті з'явився металевий присмак крові.

У штабі в Рубіжному кадирівці влаштували «розвагу»: ставили Валентина до стіни і стріляли над самою головою та біля вух, змушуючи його щоразу здригатися від звуку пострілу. Кулі вибивали шматки штукатурки, які засипали очі, а кати сміялися, вимагаючи інформацію.

Потім було СІЗО №4 у Луганську. Там катування набули системного характеру. «Діда» піддавали тортурам електричним струмом. Його роздягали, садили на стілець, під яким була розстелена клейонка ­ щоб легше було прибирати після того, як м'язи мимовільно скорочувалися. Від ударів струмом він часто втрачав свідомість, але його приводили до тями, обливаючи льодяною водою, і продовжували знову. Саме там у Валентина почалися серйозні проблеми з легенями ­ кожна спроба вдихнути супроводжувалася болем і кривавим кашлем.

Як «Дід» рятував інших

Через пів року його перевели до 38­-ї колонії в Довжанську. Умови там були виснажливими через голод. Але «Дід» навіть там не зламався. Працюючи на кухні мийником посуду, він потайки виносив у банках залишки каші чи супу, ховаючи їх під одягом. Це було смертельно небезпечно: якби охорона знайшла ці «заначки», його б просто забили в карцері. Проте він продовжував ділити свій пайок на п'ятнадцять частин, підгодовуючи молодих. Він бачив у них своє продовження і вважав своїм обов'язком рятувати їх. Його самого від смерті під час пневмонії врятував фельдшер Михайло Янковський, який у напівпідвальних умовах колонії робив неможливе, щоб серце «Діда» продовжувало битися.

Поки Валентин виживав у застінках, його дружина Олена проходила через власне пекло в Старобільську. Її тримали в камері, намагаючись через неї натиснути на чоловіка­добровольця. Жінка оголосила голодування, три доби не приймаючи навіть води, що змусило окупантів відпустити її, бо вони не хотіли смерті заручниці на своїй території. Валентин знав про цей тиск, але на всі пропозиції зрадити присягу і прийняти російський паспорт відповідав коротким: «Я українець».

Коли у 2025 році нарешті прийшов день обміну, «Дід» не міг повірити своїм очам. Після років катувань, голоду та постійного очікування смерті, запах волі здався йому занадто гострим. Він повертався не просто полоненим ­ він повертався переможцем. Його сива борода, шрами від струму на тілі та очі, що бачили саму безодню, стали символом того, що героїзм не має пенсійного віку.

Сьогодні Валентин Анатолійович знову серед своїх. Він молиться за кожного, хто ще залишається в тих проклятих камерах Луганська, і точно знає: доки в Україні є такі «діди», жоден ворог не зможе зламати цей народ.

Микола Корінь

11.03.2026