Рік потому: пам’ятаємо, сумуємо

4 квітня -­ річниця трагедії, яка сколихнула всю Україну. Рівно рік тому росіяни випустили в бік Кривого Рогу «Іскандер», який забрав життя 20 людей, серед яких було дев’ятеро дітей.

Я добре пам’ятаю той страшний день. Це була п’ятниця -­ вперше після довгої зими теплий вечір. Вулиці були заповнені людьми, які насолоджувалися першим по­справжньому весняним днем. Я теж не поїхала після роботи додому. Хотілося просто прогулятися. Ми зустрілися з по­другою на «Ювілейній», купили каву й сіли поспілкуватися на лавочці.

І тут ­- сильний вибух. Навіть земля здригнулася. Тоді було важко зрозуміти, куди саме «прилетіло». Чорний дим підіймався з боку БМВ. Ми почали телефонувати знайомим на Сонячний, Гірницький, БМВ і навіть Індустріальний. Але туди не прилітало.

І тут у бік 35-­ї школи поїхали поліцейські машини та «швидкі». Я почала підніматися тією ж дорогою, але не пройшла й двохсот метрів, як люди попереду мене розвернулися й почали бігти вниз. Знову в бік Кривого Рогу запустили балістику ­ про це прийшло сповіщення на мобільні телефони. Люди тікали, бо боялися другого «прильоту». Таке вже траплялося раніше, причому неодноразово. Загроза для життя була високою.

Я теж хотіла побігти, але чомусь цього не зробила. Йшла вперед, не дивлячись під ноги, і об щось спіткнулася.

Це був труп жінки. Його вже встигли чимось прикрити, але, мабуть, хтось із натовпу зачепив покривало, і воно спало. Її голова була в крові. Я завмерла, ноги стали ватяними. Я хотіла закричати, але в горлі став ком, який не давав не лише крикнути, а й нормально дихати.

Одного разу я вже переживала подібне. Це було, коли балістика влучила в управління ПівнГЗК. Ми були там менш ніж за годину після «прильоту». І теж лунала повітряна тривога. Разом із рятувальниками, медиками та поліцейськими ми перечікували її в посадці через дорогу від адмінкорпусу, куди і було влучання. Тоді я вирішила підійти ближче до дороги, щоб сфотографувати будівлю. Підійшла й побачила тіла загиблих. Я думала, що зараз заплачу. Але раптовий ком у горлі не дав цього зробити. Це був стан шоку, який неможливо описати словами. Я думала, що більше ніколи його не переживу. Але майже через рік так само натрапила на цю мертву жінку.

…Я пішла далі, до дитячого майданчика ­- того самого, де колись гуляла зі своєю маленькою племінницею, бо там були гірка і гойдалки, на яких так любили кататися місцеві діти.

Територія вже була огороджена стрічкою. Настали сутінки, тому я не побачила, що знаходилося за нею.

­- Куди ви йдете? ­- зупинив мене чоловік у спецодязі. ­- Що хочете побачити? Загиблих людей? Там діти, розумієте. Йдіть звідси.

Я відійшла вбік. Я ще не знала, наскільки величезними є масштаби цієї трагедії.

З боку дитячого майданчика пролунав несамовитий крик. Потім ще й ще. Хтось кричав, хтось ридав, хтось щось у когось просив.

Поруч із місцем масової загибелі криворіжців зібралося багато людей. Пам’ятаю жінку, яка, задихаючись, підбігла до огороджувальної стрічки. Її пропустили ­- на майданчику перебував хтось із її родичів.

Це був дуже важкий день, який, впевнена, запам’ятався всім, хто там був.

І ось зараз, рік потому, я прийшла сюди, щоб поговорити зі свідками тих страшних подій.

-­ Я пам’ятаю цей день, ніби він був учора, ­- говорить Ніна Іванівна.

Вікна її квартири виходять на дитячий майданчик.

­- Стояла чудова погода. У мене була відчинена лоджія, в квартирі добре чувся дитячий гамір. На майданчику було дуже багато людей. Я пам’ятаю, що випрала кухонні рушники і вийшла на лоджію їх повісити. Дивлюся -­ йде Катя з 16-­го під’їзду з боку «Ювілейної», з ринку, несе два важкі пакети. Дійшла до лавки на дитячому майданчику і сіла на неї. Посиділа хвилин п’ять -­ і пішла додому. Дивлюся ­- Тетяна Миколаївна з 14­го під’їзду йде. За спиною ­- рюкзак, у руках ­- два пакети. Дійшла до лавки ­- теж присіла, відпочила і пішла. Я зайшла в квартиру, увімкнула телевізор, сіла на стілець у спальні, де лоджія, і тут ­ вибух. Добре, що двері на балкон були відчинені, мене сильно не зачепило, усе пройшло через них.

В Ніни Іванівни вибило всі вікна в квартирі, знесло балконну раму, вирвало міжкімнатні двері.

­- А потім закричали люди на дитячому майданчику. Трохи згодом із сиренами примчали «швидкі», ­- додає вона. ­- Сусідка почала кричати мені у вікно: «Ніно, ти жива?». Я була в шоковому стані, нічого не могла зрозуміти. Почула, як стукали в двері двоє поліцейських. Коли відчинила, вони запитали: «Ви поранені?». Я відповіла: «Не знаю». У мене були в крові руки. Уламком порізало коліно, мабуть, я за нього трималася, тому кров опинилася на руках. Спочатку вони не зрозуміли звідки кров, почали оглядати голову, але потім зітхнули з полегшенням, адже мені лише уламком поранило ногу. Вони одразу обробили рану (у них були з собою аптечки), потім викликали «швидку допомогу».

За місяць або два пенсіонерка отримала матеріальну допомогу від міста. Вона зазначила, що оформлення всіх документів пройшло оперативно. Згодом майстри встановили їй вікна та балконну раму.

Жінка розповіла, що раніше місцеві жителі, щоб скоротити шлях, ходили через дитячий майданчик:

­- Прямо під моїми вікнами ходили, шлях скорочували. Зараз так не роблять. І ніхто не сідає на лавки відпочити. Ніколи не сідає.

Ще один свідок тих подій ­ Таміла Варфоломєєва.

­- Того вечора я сходила в магазин. Вертаючись, присіла з сусідками на лавочці біля під’їзду, ­- розповідає Таміла Василівна. ­- Потім зайшла додому, попила чаю і пішла купатися. Лише вийшла з ванної ­- вибух. Було близько сьомої години вечора. Я думала, що влучили в наш будинок. Зайшла в кімнату ­- вікно вибите. Інші вікна були відчинені, тому лише потріскалися. Прийшла моя донька, потім її друзі. Почали все прибирати. На майданчик того дня я не ходила ­- просто не змогла б там перебувати. Матері дітей так кричали… Цей крик у мене довго стояв у вухах. Наступного дня я пішла на місце трагедії вранці. Це жахливо. Немає виправдання таким речам. Це особливо тяжкий злочин, за який винні мають понести найсуворіше покарання.

­- Того дня я сидів удома в кріслі, дивився телевізор. Коли прогримів вибух, комп’ютер, телевізор і колонки впали, ­- розповів ще один очевидeць подій Ігор Медяник. ­- Скло залишилося цілим, бо вікна були трохи прочинені. Після вибуху я ви­йшов на вулицю допомогти людям. Там уже була поліція, усе оточили стрічкою, нікого не пускали. За нашим будинком лежала бабуся, біля сусіднього ­- дівчина. Вони були родичками. Бабуся вийшла зустріти онуку з інституту. Обидві загинули. Було багато крові. За будинком горіли гаражі…

Ми побували і в 41-­й гімназії, яка знаходиться зовсім поряд. Цей навчальний заклад також був пошкоджений під час вибуху. Тут навчалися троє загиблих дітей ­ Аріна Самодіна (7 років), Герман Тріполець (9 років) і Родислав Яцко (7 років). Як розповів директор учбового закладу Андрій Рогаль, дітки навчалися у другому та третьому класах. У той страшний день Аріна і Герман грали на дитячому майданчику, а Родислав їхав із батьком повз на машині. Третього квітня у школі відбудеться пам’ятна лінійка, на якій учні та педагоги вшанують пам’ять загиблих в той день.

4 квітня на дитячому майданчику загинули: Тимофій Цвіток (3 роки), Аріна Самодіна (7 років), Радіслав Яцко (7 років), Герман Тріполець (9 років), Куценко Аліна (15 років), Данило Нікітський (15 років), Микита Перехрест (15 років), Костянтин Новік (16 років), Нікіта Солоніченко (17 років), Віта Головко (50 років), Дарья Оніна (22 роки), Сергій Самодін (67 років), Сергій Смотолок (58 років), Володимир Новіков (57 років), Олег Дехтиренко (54 роки), В’ячеслав Ремесло (33 роки), Владислав Стихіляс (29 років), Марія Вовасова (79 років), Олександр Горяйнов (57 років), Кирило Сизов (21 рік). Хай земля їм буде пухом. Вічна пам’ять.

Олена ЧернІчкіна

01.04.2026