САМОВІДДАНІСТЬ, ПЕРЕВІРЕНА ВІЙНОЮ

Життя кожної людини -­ це унікальне полотно, але у воїнів сучасної України воно зіткане з особливих ниток: надважких випробувань, ранніх втрат, великих надій і залізобетонної відданості своїй землі. Історія Максима Дмитряка, чинного військовослужбовця розвідувальної роти 81-ї десантно ­ штурмової бригади, є яскравим свідченням того, як внутрішній стрижень допомагає людині не просто вистояти під ударами долі, а й стати щитом для цілої нації.

 

Дитинство під знаком втрати та перші гартування

Максим народився в Приазов'ї, у прекрасному місті Маріуполі. Дитинство хлопця закінчилося надто рано, залишивши по собі глибокі емоційні шрами та навчивши розраховувати виключно на власні сили.

Коли йому виповнилося лише сім років, з родини пішов батько, перекресливши надію на міцну чоловічу опору в домі. А найважчий, нищівний удар доля завдала Максимові у підлітковому віці: коли йому було шістнадцять, пішла з життя його мама.

Ця тяжка втрата не просто осиротила юнака, вона розбила колись єдину родину. Молодших брата та сестру Максима держава була змушена відправити до центру опіки та дитячого будинку. Згодом дітей усиновила родина з Італії, і вони поїхали жити за кордон. Максим же залишився в Україні сам на сам із дорослим світом.

Утриматися на плаву й не зламатися в той критичний період хлопцю допоміг спорт. Саме спортивне гартування виховало в ньому той стійкий характер, про який він згодом неодноразово згадуватиме, описуючи найважчі бої.

Мирне життя: від вантажника до керівника виробництва

Не маючи високих покровителів чи фінансової підтримки, Максим розпочав свій трудовий шлях із найнижчих сходинок. У 2018 році він приїхав до Кривого Рогу. Нове місто зустріло його чудовими кар'єрними можливостями. Маючи за плечима середню освіту, Максим не боявся жодної важкої роботи. Спочатку працював вантажником на одному з місцевих підприємств, але його працьовитість, гострий розум та організаторські здібності не залишилися непоміченими. Хлопець почав стрімко просуватися вгору в промисловій сфері.

Він перейшов у сектор метало­обробки та складання, де займався монтажем, демонтажем та збиранням складних металоконструкцій. Пройшовши шлях від звичайного робітника до старшого ділянки, Максим зрештою обійняв посаду керівника виробничої дільниці.

У Максима була квартиру в рідному Маріуполі, де він зробив великий, гарний ремонт, облаштовуючи свій затишний куточок.

Хлопець щиро насолоджувався життям, мав амбітні плани на майбутнє, працював на благо української індустрії та просто був щасливою людиною, яка зуміла самотужки побудувати власне благополуччя.

На характері та добровольчих засадах: початок великої війни

Усе мирне життя, успішна кар'єра та затишок щойно відремонтованої квартири згоріли в полум'ї російського повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року. Для Максима не існувало дилеми, що робити далі. Керуючись виключно самовідданістю та любов'ю до Батьківщини, він з перших днів великої війни пішов захищати Україну.

На початковому етапі хаосу та формування перших спротивів усе трималося на чистій ініціативі. Як згадує сам воїн, це був час, коли завдання виконувалися суто «на характері» ­ добровольці брали до рук автомати й ставали на захист своїх міст без зайвих бюрократичних процедур. Проте згодом прийшло розуміння, що для ведення ефективної довготривалої війни необхідно ставати частиною регулярного війська.

Офіційно Максим був оформлений 18 березня 2022 року. Його першим підрозділом став розвідувальний взвод 123-ї бригади територіальної оборони Миколаївської області.

Південний фронт: острови, морська піхота та вогняні пастки

Військовий шлях Максима розпочався з активних бойових дій на Півдні. Після успішних оборонних та наступальних дій у районі Баштанки підрозділ розвідників перекинули ближче до Миколаєва. Звідти українські сили крок за кроком, у важких боях, просувалися вперед ­- до самого узбережжя на межі Миколаївської та Херсонської областей.

Особливою сторінкою його служби стали операції на Дніпровських островах. Розвідувальний взвод діяв у щільній взаємодії з підрозділами морської піхоти та воїнами 73-­го морського центру спеціальних операцій.

Це була специфічна, неймовірно ризикована й виснажлива робота: постійні виходи на човнах, штурмові дії, переслідування на воді та утримання плацдармів під безперервним артилерійським вогнем ворога. Воювати доводилося в таких гарячих точках, як Кринки, де кожен метр землі та води був пристріляний окупантами.

У той період Максим обіймав посаду кулеметника і ходив на завдання з важким кулеметом ПКМ. Під час переміщень на човнах його місцем завжди був ніс плавзасобу. Один із найважчих випадків стався під час чергової наступальної операції на островах. Російські війська виявили українську групу й заблокували їй шляхи відходу, перекривши мінометним вогнем підходи для евакуаційних човнів.

Ситуацію ускладнювало те, що ворог уже активно й масово застосовував fpv­дрони, які працювали навіть удень. Українські військові опинилися в пастці, з якої практично не було виходу. Життя розвідників урятував відчайдушний і героїчний вчинок побратимів ­ човняра Сергія та військового на позивний «Циган». Вони суто «на характері», попри щільну стіну мінометних розривів та загрозу від дронів, прорвалися до острова, забрали групу й вивезли її під вогнем.

Ті 10-­15 хвилин евакуації на воді в повному бойовому екіпіруванні під безперервними обстрілами назавжди закарбувалися в пам'яті Максима як межа між життям і смертю.

Поранення у винному погребі Нової Каховки

Згодом розвідників прикомандирували до новоствореної 39­-ї окремої бригади морської піхоти. Підрозділ перекинули на ділянку фронту безпосередньо навпроти окупованої Нової Каховки. Саме там, під час виконання чергового надскладного завдання, Максим отримав тяжке осколкове поранення ніг.

У тій місцевості розташовувався величезний винний погріб, який мав стратегічне значення. Завданням групи Максима, де він уже виступав як старший, було зайти на цей об'єкт, провести повну зачистку від сил противника, після чого передати позицію піхоті для подальшого закріплення. Перша група відпрацювала завдання й протрималася там вісім діб.

Група Максима виїхала їм на заміну в нічний час на пікапі MITSUBISHI.

Заїзд виявився надзвичайно небезпечним: уся дорога була щільно засипана протипіхотними мінами­«пелюстками». Автомобіль змушений був рухатися на мінімальній швидкості, щоб не підірватися на колесах, адже втрата мобільності посеред відкритої дороги означала б миттєве знищення всієї групи ворогом. Росіяни підстерегли машину, запустили її вглиб села й там відкрили шквальний вогонь по наших захисниках.

Група, що складалася з п'яти осіб (два розвідники ТрО, два розвідники морської піхоти та водій), зуміла відкотитися в один із порожніх будинків. Одразу після цього з протилежного берега запрацювали ворожі міномети. Снаряди лягали впритул до стін будівлі.

Як старший групи Максим оперативно передав по рації координати та інформацію про те, що підрозділ знаходиться під ворожим вогнем, і прийняв вольове рішення негайно залишати будівлю. Під запеклим обстрілом бійці перебіжками дісталися до позицій суміжників, де змогли перечекати ніч. Побратими вкололи пораненому Максиму знеболювальне, а вже вранці він, попри посічені осколками ноги, самотужки пішки вивів усю свою групу з вогняного мішка.

Курахове, Слов'янськ та перехід до десантників

Після лікування та відновлення військовий шлях Максима продовжився на Донеччині. Наприкінці 2024 року його підрозділ перекинули на Курахівський напрямок, прикомандирувавши до 79-ї окремої десантно­штурмової бригади. Спочатку розвідників задіяли для охорони штабу, але Максим прагнув більшого. Коли групу відправили на посилення оборонних постів на околицях Курахового, розпочалися набагато серйозніші, контактні бої.

Максим прийняв свідоме рішення підвищити свою кваліфікацію та перевестися до більш спеціалізованих, елітних військ. Так він став бійцем розвідувальної групи 81-­ї десантно­штурмової бригади, де продовжує службу й донині.

Нові випробування чекали на розвідника на Краматорському та Слов'янському напрямках, зокрема, поблизу села Крива Лука. Під час чергового виходу група Максима зайшла на посилення взводного опорного пункту (ВОП), де тримали оборону всього двоє українських десантників. Одну пару бійців удалося замінити, але ситуація стрімко погіршилася ­ противник почав затискати позицію в щільне кільце оточення. Щоб зберегти особовий склад, командування віддало наказ на відхід.

Цей вихід коштував Максимові здоров'я, але не через осколки. Ворог активно застосував хімічну зброю ­ отруйні гази. Надихавшись токсичним димом під час прориву з оточення, боєць дістав важке отруєння, яке дало серйозне ускладнення на внутрішні органи, зокрема, сильно пошкодило печінку. Наразі молодший сержант Дмитряк перебуває на лікуванні в госпіталі міста Полтава, проте його думки ­ все одно на фронті, і він уже готується до повернення на Слов'янський напрямок, ближче до свого підрозділу.

Погляд у майбутнє: родина, дім та віра в Україну

Попри роки виснажливої війни, щоденну небезпеку та підірване здоров'я, Максим залишається оптимістом і будує плани на майбутнє. Його серце належить коханій дівчині Олі, яка чекає на нього в Кривому Розі. Понад усе воїн мріє про створення міцного сімейного фундаменту. Наразі Максим очікує на належні йому виплати як внутрішньо переміщеній особі, щоб придбати власне житло в Кривому Розі й нарешті пустити коріння там, де зустрів своє кохання.

Маючи унікальний досвід роботи в системі управління боєм, Максим з гордістю говорить про рідну армію. Він переконаний, що на сьогоднішній день українські збройні сили продемонстрували всьому світові такий високий рівень стійкості, майстерності та результативності, який не здатна повторити жодна інша армія планети, включно з американською.

Побувавши в європейських країнах, зокрема, в Італії, де мешкають його брат і сестра, Максим дійшов твердого висновку: Україна ­ прекрасна, велична і перспективна держава.

Микола Корінь

03.06.2026